Больові точки: про аналітиків, політтехнологів та інших повій

Перегляди: 250

Справді, розплодилося, немов комп'ютерних вірусів. Куди не плюнь, з кожного екрана та динаміка мудрує експерт, а то й ціла зграя

eksperty-900x669

Питання в тому, чи є сенс шукати в цій садовій купі перлинні зерна?

Насправді немає ні сенсу, ні зерен. А от розібратися з ознаками заангажованості так званих експертів варто — дострокові вибори всі люто заперечують, але активно готуються.

Почалося, звісно ж, зі Штатів. Усі знають, що це нація емігрантів. Щоб елементарно вижити, цим енергійним, але малограмотним людям доводилося слухати фахівців — лікарів, агрономів, юристів та ін. Із часом звичка готових робити, слухати тих, хто знає, як, стала одним із чинників світової гегемонії США. Тому з повним правом можна називати і нацією експертів.

І сьогодні в США при кожному відомстві обов’язково є команда фахівців, які оцінюють усі, зокрема соціальні, наслідки будь-якого значущого рішення влади. Пропонують різні сценарії зі своїми ризиками, а керівник обирає варіант, керуючись життєвим досвідом і політичним чуттям, і несе за нього відповідальність перед виборцями.

Саме тому в Штатах може бути цілком успішним зовсім не найбільш освічений і начитаний президент. І тому серйозний експерт має право заявити будь-якому президентові: «А тепер робіть, як я скажу». І тому експерти не лізуть у політику, а політики не намагаються здаватися ерудитами і не купують собі кандидатських і докторських дисертацій, назви яких вони вимовити не в змозі.

Відповідно, на американському телебаченні та в пресі регулярно виступають визнані фахівці, вони піднімають рейтинг програмі, особливо іменитим за виступ платять, бо час експерта – це гроші.


До речі, за «совка» в оборонці була схожа ситуація. Сергій Корольов або Михайло Янгель могли публічно вилаяти міністра або партфункціонера дурнем – і нічого їм за це не було. Бо вони робили ракети, а ракети були важливішими за амбіції.


Потім в Україні почали будувати капіталізм. Характерна риса — оскаженіле запозичення зовнішніх атрибутів без відповідного змісту.

Усі наші політики негайно ж обзавелися консультантами, піар-менеджерами, аналітиками та іншим модними прибамбасами. Причому спочатку, коли в політику рушили відносно розумні люди, вони справді намагалися слухати, а іноді навіть виконувати рекомендації.

Потім настав час товстосумів, які піднялися на не кмітливості, енергійності, наполегливості — хоч якихось, але талантах, а тих, хто нажився на нехитрих схемах переведення влади в готівку. І цим, переконаним, що вони осягнули всі секрети «правильного життя», експерти в команді були потрібні радше для понтів, як і стадо абсолютно непотрібних бегемотів-охоронців, що пітніють у чорних, немов у Кевіна Коснера, костюмах.

Слід мати аналітичну групу або навіть центр. «Очкарики» плодять заумні папери, які регулярно викладають на стіл «шефа», але ніхто їх не читає. А рішення ухвалюють на якихось банних збіговиськах, де перетирають «по понятіям». А розумників не пускають навіть у передбанник.


У напрямку запрошення непотрібних, але «козирних» експертів досягли успіху «регіонали»: за дуже великі гроші купували американців, від яких потрібні були вивіска і лобістські можливості, а не якісь глибокі рекомендації з точним знанням реалій.


Хоча був період, після президентських виборів 1994 року, коли російські політспеціалісти приїжджали до України «не стригти лохів», а радитися нарівні та навіть учитися, бо з креативності та ефективності за малі гроші ми перевершували їх.


Проте Україна втратила не лише авіацію, ракето- і суднобудування, а й самовідтворювальне експертне середовище. Через незатребуваність, нерозуміння значущості, а відповідно, небажання це вкладати кошти — як із боку держави, так і бізнесу.


Ситуація, що склалася в ЗМІ, є дзеркальним відображенням ситуації загалом. На загальнонаціональні канали власники запрошують зарубіжних менеджерів. Ті, звісно, приносять свої формати мовлення. Тобто те, що відбувається, повинен коментувати хтось, хто зветься експертом, аналітиком, політконсультантом та ін. Але потрібен він суто для відповідності формату.

У результаті на більшість ефірів або для коментарів у пресі запрошують якусь безглузду публіку, здатну лише говорити докладно про порожнечу. Таких експерти потрібні лише їхнім дружинам і домашнім тваринам, та й то зі скепсисом.

Ті, хто веде бесіди за планом, складеним редакторами, ставлять розлогі риторичні питання, на які хочеться відповідати «Звісно, так» чи «Звісно, ні». А краще взагалі мовчки кивати або мотати головою.Оскільки думка цікавить значно менше, ніж відповідність прописаному редактором і режисером плану спілкування. От і виходить, що у відомого філософа-футуриста цікавляться його думкою щодо прибирання снігу.

Зрозуміло, ніхто подібним телевізійним, радіо- та Інтернет-експертам не платить ні копійки. Вважають, що вони повинні радіти вже самій появі в ефірі або на сайті. Саме тому репліки на адресу тієї чи іншої “мудрої” голови, що вона продалася якійсь політичній силі, абсурдні в своїй основі. Не може бути продажним той, кого ніхто ніколи не купить навіть за смішні гроші.

Злегка відрізняється ситуація в телеефірі в прайм-тайм. Там експерти теж потрібні для формату, але від них вимагають не знання предмета, а професійних умінь скандаліста, здатності затіяти паскудний конфлікт на рівному місці й тим самим розважити публіку. Зрозуміло, це теж дарма, на відміну від Росії, де це вже професія.

Проте є кілька категорій спеців, які заробляють на політиці. Це буквально півтора десятка фахівців із командами, які вміють «будувати вибори». Не стільки вигравати, скільки забезпечувати результат, якому, для прикриття, необхідна хоч якась піар-активність. Ці працюють за пристойні гроші, а якщо їхній клієнт має доступ до телевізора або інших ЗМІ, то вони там з’являються і «топлять за нього». Що публіка вгадує інтуїтивно, тому швидко перестає сприймати це як об’єктивну інформацію.

Тож основним критерієм заангажованості політичного експерта є його поява в прайм-тайм загальнонаціональних телеканалів. Передовсім це стосується провладних персонажів, оскільки за опозицію зазвичай виступають безпосередньо їхні лідери — так ефективніше і дешевше.

Інша категорія — топ-блогери. Абсолютно ідіотська ідея про те, що власники акаунтів із кількома десятками тисяч підписників можуть за гроші впливати на своїх читачів, прийшла до нас із Росії. Але там, за рясного фінансування гібридної війни, необхідні були якісь нові схеми для розпилу.


Топ-блогери — чудово: начебто і результат видно, не причепишся, але перевірити ефективність неможливо. А у нас чомусь сприйняли тему на повному серйозі, сформували кілька бригад письменників-коментаторів, які гонять хвилю в дуже вузькому сегменті Інтернет-публіки, що не має нічого спільного з реальними електоральними настроями. Хоча і розпил, зрозуміло, є.


При цьому автори з кількістю підписників менше ніж тридцять тисяч як товар політиків не цікавлять. Навіть якщо вони постять щось дуже просунуте.

Тож не можна називати вітчизняне плем’я політичних експертів повіями. Бо повіям за їхнє затребуване ремесло платять.

А тих, хто робить це саме з любові до мистецтва, називають інакше.

Источник politeka

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code