Brexit. Хто наступний?

Перегляди: 235
Ризики нових екзитів та справедлива критика ЄС

Загалом, дискусія про мотивацію та наслідки британського референдуму і можливість інших подібних процесів у Європейському Союзі – як в Україні, так і в ліволіберальному «брюссельському» середовищі приділяє занадто багато уваги «російському фактору». Це, звісно, можна зрозуміти з точки зору емоцій, а також побічного ефекту радіоактивної російської пропаганди – адже вона, вже втративши переконливість, ще здатна налякати, потихеньку накидаючи параною.

Простий приклад – заклики до італійського парламенту якихось «крайових» легіслатур, де порівняну більшість має маргінальна квазісепаратистська «Північна ліга».  Проте, якщо подивитися на структуру цього парламенту, то виявиться, що ця партія має аж 17 місць із 630 і є передостанньою за чисельністю фракцією опозиції (!) як у нижній палаті, так і в сенаті. Звісно,  недооцінювати галасливих маргіналів не можна, але в Італії є потенційно небезпечніші сили – такі як центристсько-популістська (уявіть, буває і таке, оскільки ані правою, ані лівою цю партію не назвеш)  «Рух п'яти зірок», перша за розміром фракція опозиції, чия представниця Вірджинія Раджі нещодавно перемогла на виборах мера Рима, ставши першою жінкою на чолі італійської столиці.

Ця політична сила офіційно називає себе популістською, у сенсі здійснення прямої демократії, протидіє професіоналізації політичної діяльності, проголошує себе євроскептичною та антиглобалістською,  а мета її проста – виштовхати нинішню генерацію італійських політиків геть (і все!). От із такими ще добряче намучиться і Брюссель, і політизована українська блогосфера – але добре, що якщо нинішня лівоцентристська коаліція не розвалиться раніше, формально вибори в апенінській республіці відбудуться лише навесні 2018 року.

Це, щоправда, не означає, що ті чи інші, дрібні чи помітні активісти та маніпулятори не «топитимуть» за ті чи інші форми референдумів стосовно європейського проекту (або, якщо йдеться саме про Італію – відокремлення Півночі, хоча такий варіант ЄС якраз не налякає). Утім, «істеблішмент», навчений досвідом «прямої демократії» у Великій Британії, тепер консолідує спротив.

Але українці вже бачили, як у Нідерландах проблема, що виникла на гладкій дорозі, спочатку виглядаючи як жарт, – а саме пропозиція провести «консультативний» референдум стосовно угоди про Асоціацію між ЄС та Україною – створила неабияку перешкоду для європейської інтеграції нашої держави. І хоча нещодавно парламент Нідерландів не підтримав пропозицію лідера партії Свободи Герта Вілдерса (тамтешнього аналога англійського ізоляціоніста Найджела Фараджа) щодо негайної організації референдуму, зрозуміло, що ці сили діятимуть уже перевіреним шляхом. Інша річ, що на такий референдум прийде значно більше громадян, оскільки йтиметься про фундаментальні речі – та слід, мабуть, пожаліти чинного прем’єра Рютте, якого затисло між агресивними ізоляціоністами та Брюсселем. Нідерланди, із своєю традицією демонстративно антиінтеграційних голосувань – є найбільшою зоною ризику, але мабуть і останньою із серйозних.

Як відомо, відхрестився від колишнього шантажу «грекзитом» Алекс Ципрас. Так само схаменулися й іспанські нові ліві на чолі із Хосе Іглесіасом Турроном, мовляв, вони – за зміни в ЄС, але проти подібних кроків (але хто знає, що сталося би в разі перемоги неокомуністів на виборах?). Заможні данці свого часу декілька разів перегравали свої референдуми з різними результатами, але виходити з ЄС їм невигідно, бо програма повної заміни традиційних енергоджерел у цій країні надто залежна від європейської співпраці. Залишається Франція, яка сьогодні відіграє роль лівого рамена в союзному ядрі.

Французька внутрішньополітична ситуація вкрай непроста – Марін Ле Пен, місцева муза Дональда Трампа, поки що зберігає шанси наступної весни потрапити до другого туру президентських виборів. Але із нею відбудеться те саме, що сталося з її батьком Жан-Марі у 2002 році, коли Жак Ширак отримав чотири п’ятих голосів. Хай за рік це буде 60 чи 70 відсотків – невідомо, що має трапитись, щоби французи масово пішли голосувати за представницю партії, яка й досі асоціюється із режимом Віші. Та слід мати на увазі, якщо якимось дивом Ле Пен і справді дістанеться керма П’ятої Республіки, Європейському Союзу настане гаплик. Але сьогодні це виглядає як фантастика – існує кілька поміркованих кандидатів справа і зліва, та й самого Олланда ще рано «списувати в утиль».

На сході Європи ситуація простіша – тертя між Брюсселем і Варшавою, драматичний театр імені Віктора Орбана чи демарш декоративного президента Мілоша Земана у Празі нездатні розхитати лояльність Центрально-Східної Європи європейській ідеї (принаймні, із суто меркантильних причин). Але Німеччині (яка ще сама має «пережити» вибори в серпні 2017 року, з огляду на нещодавні прикрі успіхи «Альтернативи для Німеччини») доведеться ділитися владою з посткомуністичним табором, який вже виріс із коротких штанців. Показово, що сьогодні європейських лідерів зібрати волю в кулак закликає ні хто інший, як хитрий і маневрений словацький прем'єр Роберт Фіцо, якого донедавна вважали таємним спільником Володимира Путіна. Так чи інакше, умовно нові країни-члени й далі орієнтуються на Берлін і Брюссель. А от їм, щоб уникнути поглиблення кризи, тепер і справді слід урахувати ті претензії пересічних європейців стосовно функціонування ЄС, що не пов’язані із деструктивними мемами (таким, зокрема, був міф про міграційну загрозу Великій Британії з континенту, адже головне джерело міграції до Сполученого Королівства – це його колишні колонії).

По-перше, люди відчувають, що банкіри, причетні до кредитно-іпотечної кризи, залишилися непокараними. Цю небезпідставну образу виборець переносить на ЄС загалом.

По-друге, ЄС від початку є ліволіберальним проектом (тобто близьким до соціал-демократичних настанов), від вільного ринку наявна лише жорстка конкуренція в межах зовнішніх кордонів, хоча й тут залишаються рештки механізмів національного протекціонізму. Регулювання цього ринку зростає із кількістю бюрократів та їхніх структур під гаслом «спільних правил для всіх». Але слід зазначити, що посткомуністичні країни пройшли крізь жорсткі праволіберальні (або консервативні) ринкові реформи – і просто є конкурентоздатнішими в багатьох секторах, аніж «старі члени». Ліберальний виборець нових країн неприємно вражений зрівнялівкою, яку до того ж подають як цінність. Громіздка й захаращена система ЄС програє зовнішню конкуренцію США, КНР, країнам Південно-Східної Азії просто через швидкість і складність прийняття рішень. Частина європейців справедливо бажає більше капіталізму, за яким вона й ішла на Захід.

По-третє, європейців хвилює питання рівності країн-членів та підзвітності Комісії, оскільки сьогодні вона утворюється так, ніби ЄС – проста міжурядова організація. Якщо ЄС хай і специфічна, але конфедерація, то Комісія має стати повноцінним урядом, який обирається Європейським Парламентом. Це відкриває шлях і до спільної фінансової, економічної і соціальної політики – відсутність якої і призвела до боргової кризи, наслідки якої ще далеко не вичерпано.

Зрозуміло, що Україна, яка перебуває в очікуванні першої дорослої фази інтеграції (асоціація, угода про вільну торгівлю, безвізовий режим; друга – митний союз; третя – спільний ринок/членство/єврозона), поки що далека від дискусій щодо цих викликів. Але вони цілком реальні, і ми мусимо знати й інший бік балансу того цивілізаційного проекту, до якого намагаємося приєднатись. Сьогодні він випробовується на міцність.

Максим Михайленко, для «Главкому»

 

 

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code