Брудна справа

Перегляди: 208

...Ще місяць тому ви разом з цими людьми стрибали на Подолі на концерті андеграундного гурту – а тепер люди дивляться на вас, як на персонажа «Карткового Будиночка», «Гри Престолів» і «Борджіа» в одній особі

87422249

Особливо це помітно на всіляких заходах-тусовках-нетворкінгах:

– А ви де працюєте?

– Громадська організація, контролюємо депутатів, боремося з корупцією.

– А я з офісу реформ, розробляємо законопроекти проти змін клімату.

– Ініціатива проти незаконних забудов.

– А я з політичної партії, (а також знімаюся в російському порно і штовхаю наркотики немовлятам).

Другу частину фрази можна й не договорювати – відповідну реакцію ви собі вже забезпечили простою згадкою про роботу в партії.

Звісно, більшість старих українських політиків, якими нас 26 років годували з телевізора – демонічні персонажі. (А ще нам досі нав'язують, що музика – це російська попса, в кращому випадку українська. Що гумор – це «КВН», «Cоmedy club» або хоча б «95 квартал»).

Але з Революції Гідності ми намагаємося цілою країною це змінювати. Крок за кроком. Сфера за сферою – від бізнесу, державних послуг до кіно і літератури.

То чому політики, навіть зовсім нові, досі лишаються людьми третього сорту і персонами нон ґрата?

У 2016 році 15% українців, а в 2017 – 24% змогли назвати політичну партію, яка захищає їх інтереси. У 2016 році 16% громадян, а у 2017 вже тільки 10% вважають, що партії мають отримувати фінансування з державного бюджету. Тобто, люди хочуть, щоб гроші на партії давали їх лідери і рядові члени.

(Якщо що, квартальні внески в ДемАльянсі – 150 гривень, які звісно ж, не всі вчасно сплачують. Про стан зовнішнього фандрайзингу краще промовчати. Тільки 17% виборців згодні давати кошти на користь партії, яка – увага! – відстоює їх інтереси. Готові, але не факт що дають. Середньомісячна сума підтримки, яку готові виділити громадяни – 78 гривень).

Тобто люди міркують так: старі політичні партії нас не влаштовують, змінювати їх чи створювати власні ми не хочемо, у нас немає часу на всяку фігню.

Якщо на діяльність партії отримують 78 гривень на місяць від 17% всіх виборців в Україні – то ти, як політик в цій партії апріорі працюватимеш на волонтерських засадах. Ще й маєш сам все оплатити – від листівок про ОСББ до дизайну сайту. Ну, бо навіть цих 78 гривень з 17% ти не отримаєш, тому що без підтримки ЗМІ про тебе не дізнаються.

На більшість каналів, радіостанцій чи газет тебе не пустять, адже: а) їх власникам-олігархам не потрібні конкуренти їх власним партіям, і б) на більшості ЗМІ публікації коштують грошей.

Якщо ж ваша акція чи проект буде настільки резонансним, що медіа не зможуть їх проігнорувати – будьте впевнені, що вас підпишуть як громадських активістів, студентів, просто анонімних людей, а згадку партії і символіку з ефіру виріжуть. Цензура.

І ти сам починаєш вірити, що політика – брудна і непристойна справа...

Ти говориш «я молодий політик» з почуттям провини або виклику, залежно від характеру. (Зверніть увагу: ти поки не депутат, не мер, не міністр і не президент – просто молодий політик).

Будь ти 100 разів притомний, чесний, з адекватною програмою, ідеями – на виступі чи панельній дискусії тебе назвуть «громадським активістом», а через політичну активність скоріш за все не візьмуть на роботу в більшість громадських організацій. (А працювати десь треба, ну ж бо 78 грн на місяць, ви пам'ятаєте).

Звісно ж, на політику не дадуть жодних грантів. А щоб запросити гостей на власний захід – приховуй від усіх, що його організовує твоя політична партія. (Забудь її назву, як ім'я Волдеморта!)

Так, я не переконаю свого дідуся, що політика – така сама робота, як і все решта. Що хімічний склад політичної партії залежить від того, хто (люди) і що (цінності, принципи) туди входять.

Коли старші люди бачать тебе на окрузі з листівками, зі старту доводиться виправдовуватися, скільки мільйонів з держбюджету ти вкрав, і відповідати, коли їм підвищать пенсію. А якщо пощастить, ще й про масонську змову встигнете поговорити. З часом до цього звикаєш.

Але у мене горять запобіжники, коли доводиться пояснювати молодим, розумним, освіченим людям, що не всі політики – корисливі негідники і брехуни, а дуже різні люди. І що політика – відповідальність кожного. І депутата свого округу потрібно знати в обличчя, а в ідеалі ще й де він живе. І що якщо депутат тобі не подобається, — знайди свого і змусь балотуватися, або стань ним сам.

І що політики – це не такі погані супергерої, яких мають знищити хороші супергерої-активісти. Просто політики і активісти – це різні функції в суспільстві, як білі й червоні кров'яні тільця.

Активізм – це зупинити одну незаконну забудову, а політика – змінити правила для всього міста і прийняти нормальний генплан.

Активісти можуть провести 100 акцій на підтримку велосипедистів чи захисту клімату – а політики зроблять це частиною стратегії, і тоді всі міністерства та відомства змушені будуть розвивати велорух та екологічну політику.

Що активізм – це 5 років критикувати мера і його оточення, а політика – це одного дня набратися сил і замінити цього мера та ввести в КМДА нормальну команду.

Політика – мистецтво фундаментальних змін.

...Звісно, якщо молоді політики до цих фундаментальних змін доживуть із таким рівнем суспільного бану й підтримкою в 78 гривень. Навіть в порно напевно більше платять – а негативу менше.

Источник Украинская правда

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code