Кінець казки. Вікно можливостей для реформ закривається

Перегляди: 496

Наступна спроба «прориву» настане не раніше середини 2020-х років

З огляду на політичну кон’юнктуру, а також на те, що відомо політичним економістам про періодичну появи «вікон» для здійснення глибоких реформ, заяви глав уряду та держави про двократне підвищення найнижчих зарплат пролунали дуже вчасно. Річ у тім, що хоча прибічники курсу реформ в уряді виглядають сповненими оптимізму, вікно можливостей для реалізації перетворень закривається. Цього року парламентарям, здається, ще буде запропоновано один масштабний пакет законів, розроблений за участю Лешека Бальцеровича та Івана Міклоша. А далі…

Насправді певні шанси вийти на наступне коло спіралі прогресу ще залишаються, але тепер це залежить, на жаль, від Брюсселя/Гааги та Вашингтона. Тільки там сьогодні можуть надати нові позитивні стимули для емоційного піднесення активної частини українського суспільства, його «прореформістського» авангарду, або «людей 14-го року» – шляхом виконання своєї частини «контракту», а саме надання українцям безвізового режиму із ЄС, остаточної ратифікації чинної де-факто Угоди про політичну асоціацію та глибоку і всеохоплюючу зону вільної торгівлі (DCFTA). А також після зміни американської адміністрації – посилення санкцій проти російського агресора і визначення оборонного аспекту американсько-українських відносин. Такі давно очікувані кроки ствердять Україну на шляху її суспільної та політико-економічної модернізації. Натомість їхня відсутність або подальше затягування давно назрілих рішень посилить позиції реакції, а також автоматично змусить українське керівництво змінити логіку управління країною.

Досягнення та втрати

З точки зору внутрішньої політики та глибини модернізації сьогодні є сенс зафіксувати досягнення та втрати. Бо інакше ми ризикуємо потонути в демагогії, яку природньо генерує захаращеність інформаційного простору уламками нездійснених (або реалізованих частково) проектів, обіцянок та ідей.

Саме по собі вікно можливостей зачиняється через існування психологічного порогу витривалості будь-якого соціуму, а також у країнах більш-менш демократичних через наявність виборчих циклів. Президентство Порошенка проходить зеніт, і значну частину цього періоду, паралельно із питаннями війни та економічних реформ, його політичний апарат витратив на консолідацію влади. Звісно, він не Вацлав Гавел, але порівнювати Порошенка із автократами та протодиктаторами різних історичних періодів безглуздо. У 2014 році українці власними зусиллями повернули державу до конкурентної демократії, зі шляху якої вона почала з’їжджати ще в жовтні 2010 року із «оксамитовим путчем» проти Конституції в редакції 2004 року.

Але…

.jpg_01

Петро Порошенко

По-перше, другу частину президентського терміну чинна політична еліта вирішуватиме завдання утримання своєї влади в 2019 році. А різнобарвна опозиція – від праволіберальної «Самопомочі» до правопопулістських радикалів та новонародженого «Національного корпусу» – їй у цьому заважатиме. Це нормально. Від загальнонародного єднання 2014—2015 років залишилася громадянська нація, героїчна сага для світової історії, зміна зовнішньополітичного вектора і трансформація свідомості. А станова боротьба та політична тактика – це вже інше коло питань.

По-друге, виявилося, що гібридний тип демократичної республіки із поділом виконавчої влади на сфери відповідальності прем’єра та президента, широчезними привілеями парламенту як інституції та депутатів як його одиниць – об’єктивно несприятливий для втілення курсу швидких і глибинних соціально-економічних реформ. Адже для здійснення цілісної політики одна й та сама політична сила – уявімо, що вона ліберальна – мусить контролювати одночасно посади прем’єра і президента, прагнути до однопартійної більшості у Верховній Раді, мати достатні важелі впливу на судову гілку. Відповідно, після будь-яких виборів на цю діяльність, яка не має безпосереднього стосунку до прогресу, витрачається дуже багато часу. Занадто багато, як на критичний для країни момент іноземної воєнної агресії та її внутрішього союзника – організованої злочинності.

Опоненти цієї думки стверджують, що різнопартійні уряд і президент збалансовують один одного і це захищає права та свободи громадян. Так, можливо, але ідеальний баланс – це нуль руху, а гібридна система все одно суне до конфлікту і концентрації. І це стосується не тільки України, яка робила кроки в бік від демократії у 1999–2001, 2004-му, 2011–2013 роках. Подивіться на Польщу та Угорщину, що їх дедалі частіше обережно називають неліберальними демократіями.

Звісно, не можна виключати, що а) зовнішньополітичний прорив таки станеться і б) частково на хвилі ентузіазму, а частково керуючись власними прихованими ідеями про світобудову, президент Порошенко у 2017 році зробить ще кілька стрибків на довгі дистанції. Наприклад, буде вирішено питання про ринок землі сільгосппризначення. Але це «б» є малоймовірним. Як і будь-який нормальний поміркований політик, він прагнутиме переобратись на другий термін. До речі, наявність других термінів – це ще одне зло молодих демократій, у більшості латиноамериканських країн таку практику заборонено і президенти не стикаються із цією спокусою, а реалізують свою програму...

З точки зору соціологічних досліджень, політичний мандат влади на реформістський курс значно «потоншав». Свого часу треба буде підтверджувати його на виборах. Мінфін та Мінсоц сперечаються щодо пенсійного віку, наполеонівські плани одним законом перейти до страхової медицини відкладено, а очільники раптом помітили, що величезний сегмент працюючих українців роками існує в умовах, за термінологією ООН, wage-slavery («зарплатного рабства»).

Після отримання комунальних платіжок за жовтень і чергових спроб «оживити мерця» в Пенсійному фонді (Віктор Пинзеник, іронізуючи над сплеском турботи про соціальні стандарти, вказав, що за нинішньої системи ПФ має можливість виплачувати пенсії у розмірі 700 грн, а решту надає бюджет) – громадянам буде не до оплесків подальшим реформам, хай би чим вони були насправді.

Відповідно, враховуючи умови нав’язаної нам Росією війни, факт жалюгідного стану державних фінансів, а також фактор несприятливої політичної системи, зафіксуємо перемоги та поразки третього періоду модернізації (перші два: 1996–99, 2010–12).

Попри трамбуючу критику з усіх боків, усе ж вдалося зробити чимало.

Можна виділити такі напрямки.

Це скорочення (щоправда, переважно досить брутальним шляхом – за допомогою масштабної девальвації) питомої ваги держвидатків у ВВП до 29,8–30% у 2015–2017 рр. з 57–60% у 2013—2014 рр. Чим більша ця частка, тим повільніший темп розвитку, тим міцніша бюрократія, тим нахабніша корупція. Останній раз таку чистку держвидатків від баласту Україна проходила в 1996 році. Але тоді таким чином було придушено гіперінфляцію. У 2015-му ми пережили спалах галопуючої інфляції. Але і війни в 96-му не було.

Це, за більшістю оцінок, вдала реформа розподілу бюджетних доходів між центральною та місцевою владою. Слід сподіватись, її буде спокійно продовжено – зрозуміло, без «спеціальних статусів».

Це розширення публічного доступу до реєстрів власності та (як її частина) досягнення прозорості щодо кінцевих бенефіціарів та власників ЗМІ. Важливий крок у бік Європи.

Це створення патрульної поліції як «вітринної» реформи.

Це реформа системи державних закупівель ProZorro (при тому, що до неї виникають і виникатимуть зауваження концептуального характеру).

Це припинення політичної залежності від країни-агресора у сфері закупівель газу (при деякій залежності від доброї волі ЄС, низки країн-імпортерів і транзитерів газу серед країн – членів ЄС).

Це скорочення (майже вдвічі) податкового тиску на заробітну плату (ефект поки що неясний, слід почекати, але от тиск потреб ПФ на витрати бюджету поступово посилюється).

Це модернізація системи кваліфікацій у вищій освіті і фундаментальна оптимізація (вперше) державного замовлення у цій галузі. Тепер виші пливуть у безкрайньому морі університетської автономії, а держава махає їм з берега хусточкою. Їх оточує стихія ринку, моральний закон і зоряне небо. Тому багато – потоне. Туди їм і дорога.

Це оборонна реформа (її глибина неясна, але виявилася достатньою для схвалення на Варшавському саміті НАТО), крім того, якщо кейнсіанці (прихильники стимулювання економіки державою) хоч у чомусь мають рацію, оборонне замовлення має проявитися як тригер зростання ВВП.

Це епічне електронне декларування доходів держслужбовців і депутатів, запровадження кримінальної відповідальності за приховування ними такої інформації, як частина реформи державної служби (загалом досить суперечливої).

Це пакет інших законодавчих і регуляторних змін пов'язаних з вимогами щодо ратифікації Угоди про політичну асоціацію та зону розширеної і поглибленої торгівлі між Україною та ЄС (судити про результати і досягнення у цій сфері поки що рано).

Це ліквідація відомчих суперпенсій, введення верхнього порогу (що мало би деяким чином полегшити становище Пенсійного фонду, але обґрунтовано судити про ефект нині складно).

Це спрощення державної реєстрації іноземних інвестицій.

Це багато в чому розчищення завалів у банківському секторі завдяки допомозі Заходу та реструктуризації зовнішньої заборгованості, хоча її алгоритм критикується частиною спеціалістів (але ситуація з валовим і державним зовнішнім боргом зі зрозумілих причин не покращилася).

Отже, з огляду на умови війни – це таки багато. Але навіть з урахуванням умов і рекордних воєнних витрат України все ж недостатньо. Поразок теж чимало.

Ключових – сім.

Так, залишається не до кінця врегульованим земельне питання. Відповідно, збільшення цивілізованих інвестицій до сектора АПК сумнівне.

Галузь охорони здоров'я здебільшого деградувала до епохи Теофраста Бомбаста Парацельса і Мішеля де Нострадама.

Похмурими є перспективи солідарної системи пенсійного забезпечення, а це зачіпає багато інших секторів. В Україні відсутній фондовий ринок, і без радикальних державних рішень (таких, як введення в публічний обіг великих пакетів акцій низки держпідприємств у рамках нормальної пенсійної реформи) він і не з'явиться. Структура надходжень до бюджету, серед іншого, нагадує колоніальну економіку 70-річної давнини: видобуток сировини, тютюн, «вогневий напій».

Приватизація провалилася – втім, і повинна була, оскільки приватизувати з метою залучення великих сум у ВКВ особливо й нема чого, а вже зовсім за копійки (як ОПЗ) – досить безглуздо.

Влада продовжує сваритися із самозайнятими, з IT-підприємцями, з працевлаштованими за кордоном (а це до $20 млрд щорічного вливання в економіку, за ці гроші, а не субсидії, приблизно до половини громадян і живе), власниками авто і охочими їх придбати (в результаті автівки десятками тисяч реєструють в інших країнах), при цьому безглуздо і нещадно переслідуючи контрабанду (якби ж то це вело до підйому власної промисловості, а не до зростання надприбутків системних імпортерів з того ж Китаю!) і тіньову зайнятість, ніби Україна – це Швеція чи Фінляндія з їхніми соціальними моделями.

Замість боротьби із корупцією – а вона може полягати лише в максимальній ліквідації держфункцій, прямого контакту громадян з чиновниками і такому ж радикальному скороченні державного регулювання – відбувається боротьба з корупціонерами (при цьому надбагаті продовжують досить легко уникати судових вироків). Вал звичайної злочинності частково генеровано війною та економічним шоком, а частково – безпорадністю правоохоронних органів.

Нарешті, судова система продовжує залишатися «річчю в собі». Виглядає так, що судді розширюють свою автономію, при цьому вертикаль продовжує існувати, кількість законів зростає, що збільшує масштаб бізнесу юристів, але вся ця система продовжує бути відірваною від народовладдя і суспільство так само продовжує вважати її чужою і небезпечною.

Якщо казка закінчується, тоді що далі? Маємо сподіватись, стабілізація функціонування демократії із її циклами «праві-ліві», забезпечення помітних темпів збільшення економіки, обережне вдосконалювання конституційної системи, що враховує вимоги балансу політичної конкуренції та ефективного розвитку. А замість штурмових програм реформ – політичні програми відповідальних лідерів, які прагнуть влади для того, щоб їх втілювати. Адаптація України в західній системі координат і вихід з відсталої периферії. Можливо, це нудно. Але наступне вікно для спроби «прориву», штучного прискорення динаміки розвитку настане не раніше середини 2020-х років. І в помітно іншій Україні.

Максим Михайленко

Джерело: «Главкома»

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code