Кого покарає Міжнародний кримінальний суд? Міфи та реалії звіту щодо України

Перегляди: 217

Реакція українських новинних агенцій на публікацію 14 листопада цього року чергової річної доповіді Прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) про діяльність її Офісу у 2016 році щодо попереднього розслідування ситуацій була доволі бурхливою

У мережі замайоріли наскільки сенсаційні, настільки й малограмотні заголовки на кшталт «Гаазький трибунал прирівняв анексію Росією Криму до війни» або «Гаазький суд перегляне справу щодо розстрілів на Майдані», супроводжувані до того ж фотографіями іншої судової інстанції, розташованої в Гаазі — Міжнародного Суду ООН.

У дискурс знову повернулися «військові злочини» (насправді йдеться про воєнні злочини), а найбільш оптимістично налаштовані коментатори побачили нові перспективи подання українськими громадянами позовів проти Російської Федерації (хоча в реальності звіт Офісу Прокурора МКС не має до таких ідей прямого зв’язку).

Висновки, які лунають у Facebook, часто виявляються далекими від реальності

Тим не менш, рутинний на перший погляд документ, виданий Офісом Прокурора, справді заслуговує на уважне прочитання та усвідомлення.

Україна та МКС: де ми знаходимося зараз?

Перш ніж перейти до коментування змісту «української частини» звіту Офісу Прокурора, пригадаймо, чим є Міжнародний кримінальний суд та на якому етапі перебуває його робота щодо України.

Треба зважати, що МКС не судить держави – він притягає до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, злочинів проти людяності або воєнних злочинів у випадках, коли держави не можуть або не бажають це зробити. І навпаки: цей орган не може визнавати прийнятними справи, у яких держави самостійно притягли винних до відповідальності (як вимагає «принцип комплементарності», що є основою роботи Суду).

Незважаючи на певний прогрес з ратифікацією державами Кампальських поправок 2010 року, МКС досі не може здійснювати юрисдикцію щодо такого злочину, як агресія проти іншої держави.

Наша держава, яка донині не стала повноправною учасницею Римського статуту (установчого договору МКС), у квітні 2014 та вересні 2015 року скористалася передбаченою пунктом 3 статті 12 цього документу можливістю визнання юрисдикції МКС у спеціальному порядку: спочатку щодо злочинів, вчинених між 21 листопада та 22 лютого 2014 року (у контексті подій на Майдані), а потім – щодо всіх злочинів, скоєних на території України з 20 лютого 2014 року, без крайньої дати.

Де-факто Україна взяла на себе переважну більшість зобов’язань держави-учасниці Римського статуту, відклавши (з малозрозумілих причин) щонайменше на три роки ратифікацію цього документа.

Іншими словами, Україна погодилася стати об’єктом розслідувань з боку МКС, не ставши активним суб’єктом цього процесу, адже без ратифікації Римського статуту, наприклад, неможливо офіційно передати певну ситуацію на обов’язковий розгляд Прокурору Суду, як це передбачено статтею 14 цього документу.

Цим пояснюється, серед іншого, та дуже початкова стадія, на якій перебуває розгляд Офісом Прокурора МКС ситуації в Україні.

Справа в тому, що єдино можливим способом початку повноцінного розслідування за цих обставин є передбачене статтею 15 Римського статуту ініціювання розслідування Прокурором МКС proprio motu, себто за власною ініціативою. Для того, щоб таку ініціативу проявити, Прокурор зобов’язаний провести попереднє вивчення ситуації та зібрати достатньо матеріалів, щоб переконати Палату попереднього провадження МКС дозволити йому розпочати справжнє розслідування вчинених злочинів проти міжнародного права.

Офіс Прокурора почав таку підготовчу роботу щодо України негайно після отримання відповідних заяв українського уряду за статтею 12 (3). Можна з упевненістю прогнозувати, що навіть цей підготовчий етап триватиме ще доволі довго.

Річний звіт Офісу Прокурора МКС: чому увага до нього виправдана?

Прокурор та Офіс Прокурора є органами МКС, але, звичайно, їхні заяви та звіти не дорівнюють встановленню фактів палатами суду у їхніх рішеннях. Утім, на практицідокументи Прокурора формують дискурс, який пануватиме у МКС під час розгляду відповідних справ.

Не слід також недооцінювати їхній вплив на політичне та наукове обговореннявідповідних ситуацій. Одна справа – кваліфікація за міжнародним правом, яка надається у публікаціях фахівців (голоси яких здебільшого тонуть у загальному ґвалті та цинізмі багатьох політиків і дипломатів), і зовсім інша – офіційно оприлюднена позиція Прокурора МКС.

Якщо говорити про злочини, які могли бути вчинені чи вчиняються на території України, зокрема в Автономній Республіці Крим та в окремих районах Донецької та Луганської областей, то Прокурор лише збирає та систематизує різноманітну інформацію, що надається йому як урядом України, так і у численних повідомленнях від різноманітних міжнародних та національних структур. Наявна у Прокурора база даних вже налічує понад 800 різних епізодів, а обсяг зібраних матеріалів уже перевищив 7000 сторінок.

У жодному з випадків Прокурор не має права вести мову про те, що злочини проти міжнародного права дійсно було вчинено – на нинішньому етапі будь-які однозначні твердження про це з його боку є неможливими.

Основну увагу на цьому етапі привертають навіть не самі злочини, а ті позиції, з яких Прокурор розглядає отриману інформацію.

Оскільки здебільшого йдеться про воєнні злочини, тобто серйозні порушення законів та звичаїв війни, то Прокурор уже на нинішньому етапі змушений висловлюватися з приводу кваліфікації подій в Україні саме з позицій міжнародного гуманітарного права (права збройних конфліктів).

Така кваліфікація вже давно не становить секрету для юристів-міжнародників, проте, як вже згадувалося, позиція одного з головних органів МКС важить більше навіть за одностайні коментарі всіх фахівців разом узятих.

Кваліфікація Прокурором МКС подій у Криму

Вітчизняні та російські ЗМІ подали ледь не як сенсацію очевидне твердження Прокурора про кваліфікацію окупації Росією Автономної Республіки Крим та міста Севастополь як міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною.

Утім, жодних інших висновків не може дійти будь-який об’єктивний фахівець.

Справа в тому, що спільна стаття 2 чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, присвячених захисту жертв війни, яка також є частиною загального звичаєвого міжнародного права, однозначно кваліфікує як міжнародний збройний конфлікт будь-яку окупацію частини або всієї території однієї держави іншою державою, навіть якщо така окупація не зустрічає збройного спротиву.

Подальша анексія Кримського півострову не змінює цієї ситуації, оскільки після Другої світової війни імперативні норми загального міжнародного права категорично заборонили подібне приєднання іноземної території, визнали його одним з найбільш очевидних проявів агресії та таким, що не створює жодних юридичних наслідків за винятком міжнародної відповідальності держави-порушниці та, потенційно, кримінальної відповідальності її керівництва.

Отже, Звіт лише підтвердив очевидне:

із початку встановлення російськими військовими контролю над АРК та містом Севастополь дві держави перебувають у юридичному стані міжнародного збройного конфлікту між ними.

Цей стан може бути припинений лише в один спосіб – повною деокупацією Російською Федерацією всієї захопленої нею території України.

Доки окупація не припинена, держава-окупант повинна дотримуватися щодо окупованої території вимог міжнародного гуманітарного права, насамперед у частині прав осіб, які перебувають на окупованій території.

Найсерйозніші порушення цих вимог можуть дорівнювати воєнним злочинам.

У Звіті 2016 року Прокурор згадує про отримані її Офісом твердження про порушення прав кримськотатарського населення, вбивства та викрадення, неналежне поводження, порушення права на справедливий суд та незаконне позбавлення волі, примусова військова служба на боці окупанта тощо.

Кваліфікація Прокурором МКС подій у Донецькій та Луганській областях

Не меншої уваги заслуговує кваліфікація у Звіті подій у двох східних областях України, яка містить більше складніших нюансів, ніж доволі однозначна ситуація у Криму.

Серед отриманої Офісом Прокурора інформації про злочини, вчинені у цій частині України, Звіт називає вбивства, знищення цивільних об'єктів, незаконне позбавлення волі, примусове зникнення людей, катування/неналежне поводження із затриманими, статеві злочини тощо.

Офіс Прокурора починає свій аналіз з підтвердження того факту, що вже до 30 квітня 2014 року збройне протистояння у Донецькій та Луганській областях досягло щонайменше рівня неміжнародного збройного конфлікту. Лише цієї кваліфікації вже достатньо для розгляду тверджень про вчинені сторонами конфлікту воєнних злочинів, проте для правильного застосування статті 8 Римського статуту, яка визначає їхні склади, Прокурор також стоїть перед необхідністю визначити, чи не мав цей конфлікт міжнародного характеру.

І тут – перший критично важливий висновок Звіту, який варто процитувати повністю: "Додаткова інформація, як-от повідомлення про обстріл обома державами військових позицій одна одної, затримання українською стороною російських військовослужбовців і навпаки, вказують на безпосереднє збройне протистояння між збройними силами Росії та урядовими збройними силами України, що вказує на наявність міжнародного збройного конфлікту у контексті військових дій у східній Україні з 14 липня 2014 року якнайпізніше, паралельно до неміжнародного збройного конфлікту (параграф 169).

Отже, у Донецькій та Луганській областях ситуація кваліфікується щонайменше як збройних конфлікт одночасно неміжнародного та міжнародного характеру.

Звучить незвично (і навіть дивно), але насправді так кваліфікують значну кількість сучасних збройних конфліктів, які обмежуються територією однієї держави та характеризуються водночас втручанням з-за кордону.

Проте чи не правильніше кваліфікувати весь збройний конфлікт на території України як міжнародний, наполягаючи на відсутності будь-якого внутрішнього елементу? За практикою Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (МКТЮ) для цього необхідно довести наявність загального контролю над антиурядовими збройними групами з боку іноземної держави.

Прокурор МКС не виключає і такої можливості: «/…/ Офіс також вивчає твердження, що Російська Федерація здійснювала загальний контроль над збройними групами у східній Україні. /…/ Офіс має оцінити, чи вказує наявна інформація на те, що російська влада надавала і надає підтримку збройним групам у формі обладнання, фінансування та персоналу, а також чи вони загалом скеровували дії чи допомагали у плануванні дій цих збройних груп у спосіб, що вказує на здійснення справжнього контролю над ними. Нині Офіс здійснює детальний фактичний та юридичний аналіз наявної інформації…» (параграф 170).

Як бачимо, нічого революційного або шокуючого Офіс Прокурора не повідомив – усе це було дуже добре відомо й раніше. Але особливість цьогорічного звіту в тому, щозагальновідомі речі були висловлені офіційно та переконливо.

Реакція Російської Федерації не забарилася: Президент РФ видав розпорядження повідомити депозитарію Римського статуту (Генсеку ООН) про відмову його держави ратифікувати у майбутньому підписаний від імені Росії 15 років тому Римський статут. Паралельно спікери російського зовнішньополітичного відомства жорстко розкритикували цьогорічний Звіт Офісу Прокурора в частині ситуації в Україні, як це вони зробили з минулорічним стосовно Грузії.

Демарш Російської Федерації мало що змінює: ніхто й не очікував усерйоз, що за нинішніх обставин вона вирішить ратифікувати Римський статут чи почне співробітничати з МКС.

За нинішніх обставин дії РФ можна розглядати як ритуальні. Утім, справедливості заради треба нагадати, що вперше «відкликання підпису» під Римським статутом застосувала у 2002 році адміністрація Президента США Дж. Буша-молодшого.

У кожному разі, незалежно від дій РФ, МКС зберігає свою юрисдикцію щодо подій в Україні, зокрема щодо злочинів, вчинених не лише громадянами нашої держави, а і будь-якими іноземцями, зокрема й громадянами держав, які у Римському статуті участі не беруть.

Злочини проти Майдану – питання досі відкрите

Минулорічний звіт Офісу Прокурора розчарував багатьох в Україні.

Адже наявна в Гаазі інформація не дала підстави для висновку про те, що злочини проти цивільного населення у листопаді 2013 – лютому 2014 року були достатньо широкомасштабними або систематичними для того, щоб дотриматися критеріїв для злочинів проти людяності, передбачених статтею 7 Римського статуту.

З того часу адвокати жертв злочинів проти Майдану робили все від них залежне, щоб передати до Офісу Прокурора нові матеріали, які б доводили широкомасштабність або систематичність цих злочинів. У цьогорічному Звіті Офіс Прокурора підтверджує отримання цих матеріалів та залишає питання відкритим.

Це, за бажання, можна тлумачити як позитивний сигнал про те, що й цими злочинами може зайнятися Прокурор МКС.

Висновки

Окрім очевидних зовнішньополітичних моментів – зокрема можливості для України посилатися на Звіт Офісу Прокурора для цілей правильної юридичної кваліфікації подій на території нашої держави й іншими міжнародними структурами – відзначу два головних, як на мене, висновки.

По-перше,

міжнародне кримінальне правосуддя для України та Російської Федерації стає дедалі ближчим.

Після другої заяви України про визнання юрисдикції МКС без крайньої дати цей потяг не можна зупинити ані тимчасово (шляхом відтягування ратифікації), ані повністю (шляхом відмови від будь-якої перспективи ратифікації та співробітництва з МКС, як це щойно зробила Російська Федерація).

Легко передбачити, що у подальшому роль МКС буде лише зростати. У важкі часи, які зараз переживає МКС (не забуваймо про відсутність будь-яких яскравих успіхів цього суду та, навпаки, про вихід з Римського статуту низки африканських держав), Офіс Прокурора не зможе затягувати попереднє вивчення питання про злочини на території України настільки, наскільки він це зробив у випадку Грузії (де йому знадобилося цілих 7 років).

А там, де почнеться власне розслідування, недалеко буде і до висунення обвинувачень конкретним особам…

По-друге, будь-яка робота МКС із розслідування злочинів проти міжнародного права на території України не лише не звільняє нашу державу від імперативного обов'язку їх розслідувати та притягати винних до відповідальності, а лише підкреслює необхідність максимально інтенсифікувати такі розслідування, залучивши до них усі наявні ресурси (і, за потреби, міжнародну допомогу).

Це стосується і розслідування злочинів проти Майдану, і згаданих у Звіті Офісу Прокурора подій 2 травня 2014 р. в Одесі, і воєнних злочинів та злочинів проти людяності, вчинених під час збройного конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей – хто б ці злочини не вчинив.

Чим більше Україна зробить вдома, тим менше доведеться шкодувати потім про те, що станеться у Гаазі.

Автор: Микола Гнатовський,

доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Джерело: УП

 

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code