Податки на гріхи: чи варто витрачати шкідливі гроші на культуру

Перегляди: 447

Поки митці та діячі культури бурхливо схвалюють законопроект про новий культурний фонд, законодавчий «креатив» у царині культури знову і знову наступає на одні й ті ж граблі

Другого вересня у «Мистецькому Арсеналі»відбулося громадське обговорення проекту Закону України «Про деякі питання соціального та культурного розвитку України». Його ініціатором і співавтором стала генеральна директорка «Мистецького Арсеналу» Наталія Заболотна.

Презентуючи законопроект, вона помітно хвилювалася і без упину наголошувала на його важливості. І не тільки тому, що робота над документом тривала понад два роки.

Річ у тім, що за непоказною назвою законопроекту криється справжня бомба.

По-перше, він має на меті створення Державного фонду соціокультурного розвитку, який фінансуватиме надзвичайно широкий спектр проектів у галузях культури і мистецтв, фізичної культури та спорту, туризму, освіти і науки тощо.

По-друге, фонд позиціонується не як звичайна благодійна організація, що їх в Україні тисячі, а як інституція, що має в розпорядженні солідні фінанси, які (і це по-третє) надходитимуть до неї передусім з державного бюджету.

І запрацювати фонд повинен не в далекій перспективі, а мало не через місяць. Автори законопроекту вказують, що до 1 жовтня 2015 року Кабмін має створити умови для його повноцінної роботи.

Митці та діячі культури завжди бурхливо обговорюють і дружно схвалюють ініціативи, де йдеться про виділення державних коштів «на культуру». Цей законопроект — не виняток.

«Держава повинна нарешті зайнятися людьми!», «фонд обов’язково має фінансувати дитяче хорове мистецтво!», «фонд повинен замінити Мінкульт!», «треба негайно приймати законопроект!»… У цьому вирі емоцій тонули голоси представників влади, які намагалися обережно звернути увагу на головну ваду законопроекту – нереалістичні джерела наповнення фонду.

Презентація законопроекту у Мистецькому Арсеналі, автор фото Кирил Гайдай-Розкішний

У фонду — два головні джерела.

Перше — 1% від акцизного податку на виробництво та імпорт алкоголю та тютюну (спочатку розробники документу розраховували на 3%, але трохи «вгамували апетит» під час консультацій із представниками Мінфіну).

Друге — встановлення спеціального «внеску соціальної відповідальності». Тобто, фактично, податку на діяльність із випуску та розповсюдження лотерей (в тому числі в інтернеті), діяльність букмекерів, казино та залів, де розташовані ігрові автомати або електронні лотерейні термінали самообслуговування (останнє можна трактувати так, що внесок поширюється і на відділення «Ощадбанку», де стоять такі термінали).

Так або майже так, мовляв, це працює у Великій Британії та Естонії. Справді, у туманному Альбіоні 1994 року було створено Національну лотерею. Від її діяльності за двадцять років було спрямовано близько 33 млрд. фунтів стерлінгів на проекти, що стосуються здоров’я, довкілля, спорту, мистецтва, культурної спадщини. Своєю чергою, Естонія 3,5% акцизу на алкоголь і тютюн спрямовує до фонду «Культурний капітал». Крім того, у цей же фонд надходить 46% так званого податку на азартні ігри.

Привабливо, чи не так? Але Україна  – не Велика Британія і не Естонія.

Згадаймо історію семирічної давності. На початку 2008 року Василь Вовкун, якого тоді було призначено міністром культури і туризму, щиро прагнучи реформувати галузь культури, висунув ідею створення Національного інноваційного фонду української культури (НІФУК).

Фонд мав на ґрантовій основі розподіляти кошти на здійснення мистецьких проектів. Василь Володимирович був упевнений, що за місяць фонд запрацює. Але ідея вмерла в зародку. Причина — джерело наповнення фонду, яким повинен був стати все той же певний відсоток акцизу на алкоголь і тютюн, на ігровий бізнес та на телерекламу. Отримати ці кошти з бюджету для НІФУК було не реально – Мінфін чи бюджетний комітет Верховної Ради на це ніколи б не пішов.

Така ж історія має всі підстави повторитися і з Державним фондом соціокультурного розвитку. В чому ж річ? У трьох простих речах.

1. «Податок на гріх»

Акцизний податок на виробництво, імпорт та споживання алкоголю і тютюну іноді називають «податком на гріх». Спрямовувати частку від зібраних таким чином коштів на культурні та соціальні проекти – цілком логічно. Так і роблять в Естонії. Ця країна може собі це дозволити – дефіцит її бюджету мінімальний.

В Україні ж дефіцит державного бюджету хронічно є величезним. І тому роль акцизного податку, який наповнює бюджет, теж дуже суттєва. Хоча б тому, що українці «грішать» (якщо вже говоримо про вживання алкоголю і тютюну) попри будь-які економічні потрясіння.

Так, за даними Держкомстату України, щомісячні сукупні споживчі витрати домогосподарств на алкогольні напої та тютюнові вироби з початку фінансової кризи 2008 року і до сьогодні залишилися практично незмінними – 3,4-3,5%. Тому ставки акцизу на ці вироби щоразу піднімають, як тільки в бюджеті з’являється дірка.

Куди ж ідуть надходження від цього податку? Вичерпну відповідь дає лист Міністерства фінансів України N 31-11230-05/28-350/376 від 05.06.2015 р. У ньому сказано, що за рахунок надходжень акцизного податку здійснюється фінансування програм, визначених статтею 87 Бюджетного кодексу України.

Зокрема на: національну оборону, правоохоронну діяльність, забезпечення безпеки держави та цивільний захист населення і територій, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт, державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики, інші програми, які мають виключно державне значення.

Себто, фінансування культури уже формально закладено в функцію акцизного податку. І плекати великі надії, що на неї під час планування бюджету спрямовуватимуть якусь фіксовану частку надходжень від акцизу, навряд чи варто.

2. «Податок на азарт»

Податок на азартні ігри в структурі дохідної частини бюджету Естонії, за даними міністерства фінансів цієї країни, складає 0,3%. В Україні, як відомо, гральний бізнес було гордо заборонено як соціально шкідливий. А тепер, коли грошей у бюджеті катма, влада намагається його легалізувати, кажучи, що на ньому можна заробити чи то мільярди чи то сотні мільйонів гривень.

За останні п'ять років законодавці робили декілька спроб легалізувати в Україні діяльність казино та інших гральних закладів. Пропонувалося то дозволити їх у п'ятизіркових готелях, то обмежити поширення тільки у великих містах, а то й зовсім виділити для них спеціальні зони. Подібні законопроекти завжди провалювалися у Верховній Раді.

Така ж доля спіткала ряд проектів нормативних актів («Про лотереї», «Про діяльність казино», «Про букмекерську діяльність»), які Кабмін наприкінці минулого року подав до парламенту. Народні обранці відмовилися навіть включати розгляд цих документів до порядку денного, побачивши в них спробу створення корупційних схем.

Влітку цього року прем’єр-міністр Арсеній Яценюк знову заявив про свій твердий намір легалізувати гральний бізнес – уже не просто заради наповнення бюджету, а й для підтримки української культури, зокрема, кінематографу.

До слова, майже синхронно Міністерство культури, Держкіно, а також низка великих телеканалів презентували концепцію державної підтримки національного кіно- та телевиробництва, де йшлося про створення спеціального фонду підтримки кінематографії.

Джерела наповнення цього фонду – не менше 0,1% витрат загального фонду державного бюджету за попередній рік (у 2015 році  це становило б майже 530 млн.грн.).

А ще – відрахування від діяльності …  державних лотерей та частка надходжень від акцизів.

Як бачимо, магія «податків на гріхи» діє так сильно, що за шкуру ще не вбитого ведмедя починають конкурувати одразу кілька «фірм». Підкреслимо, гральний бізнес ще не легалізовано, і не відомо, коли і чи взагалі це станеться.

Втім, уявімо, що відповідне рішення якимось дивом «протиснув» прем’єр-міністр чи Президент. На те, щоб реально вивести з тіні цей бізнес, налагодити з ним цивілізовані фіскальні стосунки, знадобиться чимало часу і терпіння.

Тим часом законопроект про Державний фонд соціокультурного розвитку уже зараз пропонує затаврувати гральний бізнес як соціально шкідливий і зобов’язати його сплачувати, попри інші податки (яких буде багато), ще й «внесок соціальної відповідальності». Причому, ставку цього внеску визначено у щонайменше 10% від чистого прибутку. Не забули й про штрафи та пеню за несплату. Чудовий привід приховувати цей прибуток, чи не так?

3. Кошти «з місць»

Сумнівною бачиться також ідея спрямовувати на діяльність фонду соціокультурного розвитку кошти місцевих бюджетів.

Загалом, ця ідея не позбавлена логіки – адже фонд здійснюватиме загальнодержавну діяльність, тому регіони теж мали б долучитися до його наповнення. Але не забуваймо продецентралізацію (зокрема, фіскальну), яка уже працює. Місцеві громади сьогодні і без того стурбовані, чи вистачить їм власних коштів на реалізацію культурних, освітніх та соціальних програм, і чи не почеплять на їхні бюджети ще й національні заклади культури.

А тут ще й відрахування до якогось там фонду, що фінансуватиме проекти на конкурсних засадах. Себто, внесок сплати, а чи отримаєш гроші – невідомо.

Чи означає все це повну безперспективність ідеї створення Державного фонду соціокультурного розвитку?

Ясна річ, що ні. Йдеться лише про відому проблему – законодавчий «креатив» у царині культури занадто часто наступає на одні й ті ж граблі. Щиро прагнучи змін, бажаючи запозичити дієву зарубіжну модель фінансування культури, ініціатори реформ часто захоплюються і мало зважають на українські реалії.

На це, до речі, під час презентації законопроекту звернув увагу і заступник голови Адміністрації Президента Дмитро Шимків: «Питання перерозподілу податків дуже чутливе з огляду на формування державного бюджету, податкову реформу, взаємовідносини держави та бізнесу. Всі ці аспекти мають враховуватися».

Він, до речі, запропонував обдумати, як варіант наповнення фонду, виділити з державного бюджету певну (хай попервах навіть не дуже вражаючу кількістю нулів) суму. Можна в перспективі добиватися збільшення цієї суми, шукати позабюджетні джерела фінансування. Головне – «обкатати» фонд, відшліфувати процедури розподілу його операційного бюджету та надання ґрантів. А це окремий чималий шмат роботи.

Є сенс вивчити питання створення спеціальної «соціальної» лотереї (на зразок тої, що діє у Великій Британії) – адже, попри цілу низку регуляторних проблем, лотереї в Україні не заборонені.

Нарешті, якщо вже є очікування, що Державний фонд соціокультурного розвитку повинен робити те, чого давно вимагають від Міністерства культури, Міністерства молоді і спорту, Міністерства освіти (а саме, на засадах прозорості та доступності фінансувати інноваційні проекти, а не «датські заходи»), можливо, варто продумати варіант консолідації у фонд операційної частини бюджетів згаданих міністерств?

Усе це вимагає неквапної, вдумливої роботи, хоч яким би сильним не було прагнення будь-якими засобами домогтися позитивного голосування у сесійній залі Верховної Ради. Адже якщо прийнятий документ замість бомби виявиться бульбашкою, кому тоді кричати «зрада!»?

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code