Подолати застій

Перегляди: 289

Зараз ми переживаємо застій стратегічного характеру. Цей стратегічний застій в політиці викликаний помилковою стратегією, яка свого часу була запущена в дію так званою «Парламентською більшістю» з незаконно обраним нею Урядом. Про це пише Сергій Дацюк у своєму блозі на УП
В своїй статті «Напередодні фейкових реформ» за 20-те травня 2016-го року я попереджав про це.

Тобто зараз реалізована та сама суперечність в урядовій Програмі щодо досягнення макроекономічної стабільності і водночас фейкового намагання проведення реформ. Ця суперечність реалізована лише в одному напрямку – в прямуванні до макроекономічної стабільності і на шкоду реформам. Реформи сповільнюються, гальмуються, блокуються і відкидаються задля економічної стабільності, якої вимагають олігархи.

Такий стратегічний застій в політиці призводить до стагнації в економіці – коли неможливо явно і беззаперечно засвідчити наявність економічного розвитку, тобто коли будь-які економічні зрушення важко довести як прихильникам Уряду, так і переконливо заперечити критикам Уряду.

Цей стратегічний застій видно в усіх сферах – в політиці війни («Мінському процесу досі немає альтернативи» через відсутність українських ініціатив), в політиці люстрації (неспроможність більше двох років покарати злочинців режиму Кривавого Президента і убивць Майдану та нездатність влади досягати успіхів в процесі звільнення Парламенту від злочинців колишньої влади під прикриттям депутатської недоторканності), в антикорупційній політиці (згідно з більшістю внутрішніх та зовнішніх експертних оцінок корупція в Україні ще більше посилилася), в боротьбі з олігархами (задля яких фактично і здійснюється нинішня економічна політика Уряду).

В політиці війни стагнація дійшла до того, що Україна через відсутність власних ініціатив знаходиться в ситуації диктату ініціатив кого-завгодно – Франції та Німеччини, США, Росії і навіть ДНР-ЛНР, але не здатна пропонувати свої. Нашим керманичам до останнього часу ніби заціпило – «Альтернативи Мінському процесу немає». Навіть нещодавні резолюції ПАРЄ без українських ініціатив поза «Мінським процесом» нічого не будуть варті.

В політиці люстрації відбувається радикальний саботаж. Особливо це помітно в діяльності нового Генпрокурора, який багато чого в цьому плані обіцяв, але і досі ці обіцянки залишилися тільки обіцянками. Люстрація продовжує блокуватися правовою системою і виходу з цієї ситуації не видно.

В антикорупційній політиці створені нові антикорупційні органи, заважаючи один одному, поки що не спромоглися на жодну резонансну справу. Все готується, нібито розслідується, і кінця краю цьому не видно. Всі вже давно забули про офшорний скандал Президента, тобто правові органи та народні депутати роблять вигляд, що проблеми офшорів більше не існує.

Деолігархізація в Україні фактично згорнута. Підвищення тарифів фактично заблокувало процес демонополізації енергетичної сфери і дало змогу деяким олігархам продовжувати своє монопольне збагачення.

Застій в політиці і стагнація в економіці не можуть бути подолані наявними засобами президентської та урядової політики.

Потрібні хоч які-небудь радикальні зрушення в Парламенті під тиском всієї української громади.

За нинішніх обставин дуже імовірно, що зрушення знову можуть бути зовнішніми – радикальні проти української влади рішення США чи Європи, посилення бойових дій з боку так званих ДНР-ЛНР чи чергове напруження стосунків з Росією. Але, як показує досвід подібних зрушень, – український правлячий клас навчився дуже добре пристосуватися до таких зрушень, перекладаючи їх наслідки на простих громадян, нічого принципово не змінюючи в олігархізованій політиці та монополізованій економіці.

Потрібні внутрішні, згенеровані саме в Україні, зрушення. Саме тому потрібні громадянські ініціативи в усіх вище перелічених напрямках. Саме тому потрібні радикальні дії парламентської опозиції.

В цьому контексті спроба відставки Голови Нацбанку Валерії Гонтарєвої, що ініційована позафракційним Народним депутатом Сергієм Тарутою та лідером фракції «Батьківщина» Юлією Тимошенко, це хоч щось. Але цього не достатньо.

Голова Нацбанку в Україні це завжди системний гравець, який працює або на Президента, або на Голову Уряду (якщо в політичному плані він сильніший за Президента – така особливість двоїстості виконавчої влади в Україні). В нинішній ситуації Голова Нацбанку проводить політику Президента.

Корінь зла нинішнього політичного застою в тому, що Президент-олігарх намагається зберегти олігархічну систему в Україні, використовуючи як привід російсько-українську війну для цього. Фейкова «Парламентська більшість», діяльність незаконно обраного Уряду і діяльність нинішнього Нацбанку – це все елементи цього системного намагання Президента.

Якщо українська громада не підтримує позачергових президентських та парламентських перевиборів, то вона могла б руйнувати цю динамічну рівновагу застою в Україні періодичними конструктивними ініціативами.

Застій це глухий кут. А застій в ситуації війни це – смерть.

Не буває реформ в ситуації застою. Реформи – це макроекономічна нестабільність, яку потрібно прийняти як супутні тяготи та поневіряння української громади з позитивною перспективою. Нинішній застій це тяготи та поневіряння української громади без реформ та без позитивної перспективи.

Потрібно подолати застій власними ініціативами, за власним вибором, з самостійно створеною перспективою.

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code