П'ять найскандальніших голосувань в історії Ради

Перегляди: 327

Розмови про Верховну Раду будь-якого скликання – це довга історія зрад і провалів, невміння домовитись і в той же час готовність завжди "добазаритись"

«Українська правда» вирішила згадати п’ять найбільш епічних провалів, які пережила Верховна Рада за свою історію від 1991 року. Цей список далеко не повний, і його сміливо можна було б збільшити у скільки завгодно разів. 

Пропонуємо зупинитись на тих п’яти рішеннях, які мали найбільш далекосяжні наслідки і коштували цій країні мільярди доларів, сотні життів і частини території.

Приватизація «Укррудпрому»

Українська олігархічна система виникла не за день.

За два строки президентства Леоніид Кучма цеглинка за цеглинкою вибудовував систему крупного українського капіталу, який визначає політичне майбутнє країни і зараз.

Одним із головних кроків на шляху побудови олігархату стала приватизація активів державного металургійного гіганта «Укррудпром».

Під цією вивіскою за Кучми були зібрані акції держави у п'яти великих гірничо-збагачувальних комбінатах, які забезпечували рудою українські металургійні заводи, Криворізький залізорудний комбінат, Докучаєвський флюсо-доломітний комбінат, рудоуправління у Новотроїцькому і Балаклаві.

Під кінець другого строку президентства Кучми усі великі гравці ринку заговорили, що держава має розпродати свої рудні активи. І поки політики різних мастей надавали цьому рішенню суспільну легітимізацію, запевняючи в необхідності приходу інвесторів, олігархічні клани таємно узгоджували з Кучмою умови дерибану «Укррудпрому».

Головних дійових осіб у тій грі було кілька: донецька група, представлена СКМ Ріната Ахметова, дніпропетровська група «Приват» Ігоря Коломойського, російська «Смарт-груп» Вадима Новинського та «Інтерпайп» зятя Кучми Віктора Пінчука.

 

Одним із головних кроків на шляху побудови олігархату Кучми стала приватизація активів «Укррудпрома»

Щоб убезпечити себе від конкуренції та остаточно закріпити умови кулуарних договорняків, під приватизацію «Укррудпрому» вирішено було ухвалити окремий спеціальний закон.

У Раду його вніс депутат Володимир Мовчан, колишній директор ЦентрГЗК і довірена особа Кучми на виборах 1999 року.

Суть цього закону зводилася до того, що «першочергове право на приватизацію пакета акцій підприємства Укррудпрому має інвестор, який є власником пакета акцій цього ж підприємства Укррудпрому в розмірі не менше 25 відсотків статутного фонду». Крім того, претенденти на купівлю акцій ГЗК мали принаймні рік уже працювати в Україні.

Фактично, цими двома нормами від участі в приватизації відсікли усіх іноземних інвесторів, просто розділивши одну з найприбутковіших галузей української економіки між «своїми», які уже володіли відповідними частками на згаданих підприємствах.

І Верховна Рада 9 квітня 2004 року майже без дискусій проголосувала за цей закон:

«За-276. Закон прийнято. По фракціях, будь ласка. Наша Україна – 44, Регіони України – 65, КПУ – 0, Партія промисловців і підприємців, „Трудової України“ – 36, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) – 26, Народовладдя – 12, СПУ- 16, Блок Юлії Тимошенко – 0, Демократичні ініціативи – 17, Аграрна партія – 15, Народний вибір – 11, НДП– 14, Позафракційні – 20».

А після цього сталося те, що сталося. Ахметов купив 50%+1 акцію Центрального и Північного ГЗК, Коломойський 25,78% Південного ГЗК і 25,1% ГЗК «Суха Балка», Новинському під контроль дістався Інгулецький ГЗК.

 

Як уже у 2015 році розповів Коломойський, ціна участі у «конкурсі» була дуже високою.

За його словами, за підписання закону Кучма вимагав купити в інтересах Пінчука 93% акцій Криворізького залізорудного комбінату.

Пізніше ця історія стала предметом суду між Коломойським і Пінчуком, який міг стати приводом до перегляду дерибану часів Кучми, коли підприємства вартістю в кілька мільярдів доларів купувались в десятки разів дешевше. Однак, цього не сталось, олігархи підписали мирову угоду. Її умови не розголошуються, але, за словами джерел в оточенні бізнесменів, Пінчук погодився на відступних у розмірі $1 млрд, які Коломойський має виплатити йому протягом кількох років.

Після обох Майданів в Україні поставало питання перегляду умов продажу активів «Укррудпрому». У 2005 році тодішній перший віце-прем'єр Анатолій Кінах заявив, що після реприватизації «Криворіжсталі» на черзі буде «Укррудпром». Однак нічого із цієї ідеї не вийшло.

Як не відбулося жодних змін і після другого Майдану, коли сам Коломойський, який був учасником того дерибану, заявив, що на продажі «Укррудпрому» держава втратила до 50 мільярдів доларів.

Харківські угоди

Початок 2010 року ознаменувався в Україні крахом Помаранчевої революції.

У лютому президентом країни обрали Віктора Януковича, який після Майдану 2004 року, здавалось, назавжди мусив зникнути з великої української політики.

Янукович прийшов до влади з чіткими проросійськими гаслами і почав виконувати їх фактично одразу.

Уже через два місяці після свого обрання він приїхав у Харків, щоб разом з тодішнім російським президентом Дмитром Медведєвим укласти угоду, яка в один момент розвернула Україну від ЄС назад в обійми Росії.

Сумнозвісні «Харківські угоди» стали одним із прикладів того, як українські керманичі здатні здавати майбутнє своєї країни, добиваючись політичних дивідендів для себе і своїх партій.

Суть підписаних Януковичем і Медведєвим документів була просто і прозаїчна: Україна фактично здавала Крим в безстрокову оренду Чорноморському флору РФ, за що Москва давала Києву 100 доларів знижки на газ.

 

Однак підписані угоди мали ще бути ратифіковані у Верховній Раді, де нещодавня «помаранчева» влада мала доволі відчутні позиції, хоч і була уже в меншості.

На розгляд парламенту ратифікація «Харківських угод» була винесена 27 квітня 2010-го, і це засідання стало одним із найскандальніших в українській історії.

Ранок під Радою виявився гучним. Під парламентом зібрався великий мітинг, три галицьких облради оголосили «виїзні засідання» у Києві.

До мітингуючих прийшов і колишній президент Віктор Ющенко. У всіх була одна вимога – відмовитись від ратифікації скандальних угод.

Парламентська опозиція теж часу не гаяла. За день до ратифікації у штабі БЮТ на Турівській зібрався своєрідний «ревком» із лідерів опозиційних фракцій: Юлія Тимошенко, Андрій Кожем'якін, Юрій Луценко, В'ячеслав Кириленко, Анатолій Гриценко та Павло Жебрівський.

На цій зустрічі були узгоджені плани про те, як зірвати засідання і не дати коаліції регіоналів, комуністів і литвинівців ратифікувати «Харківські угоди».

Уже 27 квітня засідання Ради почалося з диверсії.

У залу принесли кілька сотень яєць, які одразу ж полетіли у Володимира Литвина. Розрахунок був на те, що спікер, який славиться своєю схильністю до метросексуалізму, після потрапляння у нього хоч одного яйця не витримає і закриє засідання.

Проте охоронці Литвина виявились готовими до цього і прихопили на засідання парасольки, які і забезпечили спікерській зачісці та дорогому костюму недоторканність.

Також опозиція накрила свої сектори у сесійній залі прапором, а на місцях більшості спробувала позаклеювати слоти для депутатських карток.

Головним же аргументом стали димові шашки. Їх у Раді мали кидати разом депутати БЮТу і НУНСу, але на ділі це зробив лише нинішній спікер Андрій Парубій.

Коли по залу розлігся білий дим від шашок, під урядовою ложею почалася бійка. Одним із ключових її учасників був одіозний «новорос» Олег Царьов.

Але як не намагались «помаранчеві» зірвати ратифікацію, «Харківські угоди» таки були проголосовані.

«Ставлю на голосування пропозицію про схвалення Закону... проекту Закону України „Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», 0165. Прошу голосувати. Прошу голосувати. (Шум у залі) «За» – 236. Прошу уваги. „За" – 236, рішення прийнято", кричав з президії Литвин.

І хоча половина регіоналів в момент голосування блокувала трибуну, а Ріната Ахметова просто не було у Раді, їхні голоси також порахували.

Фактично, трагічна доля Криму вирішувалась саме тоді. Злочинна анексія стала можлива саме завдяки тому, що після «харківських угод» чисельність військ ЧФ РФ поступово і неконтрольовано збільшувалась.

Як визнав глава МВС Арсен Аваков, "ми не могли нічого зробити, коли літаки сідали на аеродромах в Криму, тому що Янукович підписав «Харківські угоди».

 

У квітні 2014 року, після остаточного оформлення захоплення Криму силами все того ж Чорноморського флоту, Росія розірвала «Харківські угоди».

На її погляд, вони свою історичну «місію» виконали.

Диктаторські закони

У житті кожного диктатора настає день, коли він скидає свою миролюбну маску і показує світові своє справжнє обличчя.

Для Віктора Януковича таким днем було 16 січня 2014 року.

У Києві стояв другий Майдан, який уже передчував перші жертви. Люди, які пройшли холод, арешти, кілька штурмів і смерть товаришів нікуди розходитись не збирались. Але замість того, щоб шукати із ними компромісу, режим Януковича вирішив піти на чергове загострення.

Засідання Ради 16 січня планувалося для розгляду одного питання – бюджету на 2014 рік. Однак уже від самого ранку плани регіоналів і комуністів на просте голосування наштовхнулись на опір. Опозиція вирішила діяти нестандартно і просто заблокувала у кабінетах голову ВР Володимира Рибака і його першого заступника комуніста Ігоря Калетніка.

 

ЛЕСЯ ОРОБЕЦЬ
 

АНДРІЙ ПИШНИЙ
 

ТАНЯ ЗОЛОТОРОВА
 

АНДРІЙ ПИШНИЙ

Однак останній якось зміг вислизнути зі свого кабінету і пробратись у залу засідань. Аби уникнути блокувань, Калетнік заховався у секторі ПР і вів засідання звідти. Досить швидко коаліція ПР і КПУ розглянула без обговорення і прийняла бюджет.

«Шановні колеги, оскільки ми розглянули та прийняли бюджет на 2014 рік, а час пленарного засідання ще не завершився, вношу пропозицію розглянути сьогодні ще декілька законопроектів», — сказав Калетнік з-за спин регіоналів і запропонував розглядати законопроекти, які усе громадянське суспільство в один голос називало диктаторськими.

Опозиція в залі, яка спокійно споглядала прийняття бюджету, кинулась виривати картки у депутатів більшості, адже розуміла, що прийняття цих законів Майдан їй не пробачить.

Але більшість Януковича була готова до такого повороту подій.

В одній з лож Ради вигулькнув одіозний Володимир Олійник, голова лічильної комісії, і Ігор Калетнік перевів Раду у «ручний режим». Лідери ПР і КПУ заявили, що у залі 235 їхніх депутатів, і більшість за кілька хвилин відкинула Україну від світу цивілізованих країн до клубу євразійських диктатур.

В країні Януковича запроваджувалась цензура, в тому числі в інтернеті, обмежувались права людей на протест, заборонявся рух автоколон, незалежні громадські організації оголошувались іноземними агентами, дозволялось заочне судочинство спеціально під Тимошенко і спрощувалась процедура зняття депутатської недоторканності, якої уже найближчим часом могли позбавити лідерів опозиційного руху.

І на сам кінець ПР і КПУ знімали відповідальність з «Беркуту» за кривавий розгін демонстрації під АП 1 грудня 2013 року.

І тут настав момент істини для Януковича, який до того вдавав, що розгони і побої – справа рук МВС, а він на це вказівок не давав. Якби він тоді послухав голос опозиції, ЗМІ, Майдану, міжнародної спільноти та й просто розуму, то, можливо зараз не мусив би ховатися у Росії.

Але у диктаторів свій погляд на історію. Янукович підписав усі закони того ж вечора. Після цього йому і українському народу в одній країні робити було нічого. Таймер режиму Януковича був поставлений на зворотній відлік.

Кривава децентралізація

Так званий мирний план Порошенка, оголошений ним одразу після обрання, був достатньо амбітним. Україна, позбавлена армії і хоч якогось управління, поточена корупцією і внутрішніми розбіжностями, вимагала не багато, не мало – а фактичної капітуляції противника.

Порошенко запропонував Росії забрати свої війська, повернути Україні контроль над кордоном та її захопленою територією, віддати під український суд ватажків «русской весны», повернути на Донбас українські ЗМІ, партії і владу.

А до всього ще й провести там вільні вибори за українським законом під наглядом української ЦВК.

З погляду агресора, який в рази перевищує жертву силами і впливом це було нечуване нахабство. Але саме цей план став основою Мінських угод.

Ціною того, що Росія хоч позірно пішла на такі умови України і її партнерів, стало те, що Київ змушений говорити з маріонетковими «вождями Донбасу» і хоч на час організувати для захоплених ними районів якийсь окремий режим самоврядування. Чи справді це не підйомна ноша? Невже?

Але навіть у цьому питанні команда Порошенка маневрувала до останнього, вирішивши прописати «спеціальний порядок самоврядування» для Донбасу в перехідних положеннях Конституції, прикривши їх гучно анонсованою децентралізацією.

У такому вигляді конституційні зміни були винесені на позачергове засідання Ради 31 серпня 2015 року.

Сутички під ВР

Фото "Українська правда".
Фото "Українська правда".
Фото "Українська правда".

І тут почалися справжні проблеми.

Як би спікер Володимир Гройсман і сам Порошенко не переконували партнерів по коаліції і суспільство, що «спеціальний порядок» і "особливий статус" – це дві великі різниці, голосів у парламенті на голосування не було. «Малі» фракції коаліції навідріз відмовлялися голосувати за будь-яке формулювання.

Більше того, радикали Ляшка разом зі «Свободою» зібрали під Радою кількатисячний мітинг, учасників якого від самого ранку накручували «зрадою» спікери різних мастей, включаючи  одіозну Ірину Фаріон.

У самому парламенті ситуація була не легша. Ляшко ще перед засіданням заблокував трибуну і президію, в залі постійно гули принесені кимось сирени. В останній момент голосувати за зміни до Конституції відмовилась «Батькіщина». Шансів домовитись в межах коаліції просто не залишалось.

І Порошенко зробив класичну помилку всіх президентів – махнув рукою на партнерів і знайшов голоси поза фракціями коаліцій. Несподівано проголосував і майже весь «Опозиційний блок», хоча і без нього потрібні для першого читання 226 набирались.

Але 31 серпня постмайданівська більшість у Раді дала свою першу серйозну осічку, щоб через півроку розпастися.

Партії зі спільним минулим не змогли домовитись про майбутнє. Ще один історичний шанс швидко змінити країну було змарновано.

Але найстрашніше відбулося уже після того, як на табло Ради загорілися цифри 265 «за».

Один із мітингувальників, колишній боєць батальйону «Січ», в ході безладної спроби штурму Ради дістав із рюкзака бойову гранату і кинув її просто у гущу ні в чому не винних бійців Нацгвардії. Просто, буденно так, без тіні вагання одинукраїнець забрав життя чотирьох інших, з якими ще недавно тримав одну барикаду.

Перша «відставка» Яценюка

Український парламент ніколи не був незалежним. Особливо карикатурних форм це набрало за Януковича, коли частина депутатів просто здала свої картки в секретаріат Партії регіонів і спокійно жила по своїх віллах в Європі. Їхні голоси систематично зараховувались за потрібні режиму закони.

Коли після Революції гідності відбулися президентські вибори, то кандидатура Порошенка стала результатом компромісу, у тому числі олігархічного. Без своєї партії, однаково далекий від усіх гравців Петро Олексійович менше за інших виглядав на узурпатора.

Коли ж після свого обрання Порошенко оголосив дострокові вибори Ради і захотів отримати у парламенті одноосібну більшість для свого іменного блоку, то українці вирішили інакше.

 

АПУ

Партійні вибори, несподіваного для самого себе, виграв «Народний фронт», і президенту довелося домовлятись.

Зрештою, перспектива поділити відповідальність з урядом Яценюка виглядала не такою уже і страшною. Обидва лідери постулювали на виборах фактично одне й те саме «життя по-новому»: децентралізація, дерегуляція і деолігархізація.

Однак життя виявилось складнішим за вибори.

Коли олігархи Коломойський чи Ахметов втратили перспективи домовлятись з Порошенком, вони не перестали бути одними з найвпливовіших людей країни, і просто почали домовлятись із Яценюком.

На кінець 2015 року ситуація загострилась настільки, що президентська команда постановила змінити прем’єра. Йдучи на вибори рік до того, усі обіцяли відмовитись від кулуарних договорняків і партійних квот.

Але саме ці два фактори стали головними у переговорах про відставку Яценюка. Ніхто толком не знав, про що говорить на Банковій «стратегічна сімка» орган, до якого входить найближче оточення Яценюка та Порошенка, і чим все загрожує Україні.

Але на 16 лютого 2016-го, здавалося, рішення було знайдене. Принаймні на цей день у Раді призначили розгляд недовіри уряду Яценюка. Для більшої переконливості Порошенко навіть випустив заяву, у якій попросив Арсенія Петровича піти.

 

ДМИТРО ЛАРІН, УП

Дискусія у Раді була дуже емоційна. Лідер президентської фракції Юрій Луценко з трибуни парламенту шпетив Яценюка і його Кабмін на всі заставки:

«Заславши в парламент нашвидкоруч зліплений звіт..., уряд не захотів проводити фахову дискусію на комітета, відбувши фактично один комітет, зате на ток-шоу в повному складі розповідає про свої наступні грандіозні плани. При цьому говорить, що все було б добре, якби парламент йому не тиснув, не заважав і не слав есемески. Звичайно, перевести стрілки на парламент можна, він, дійсно, не найкращий. Але штука в тому, що саме цей парламент найняв вас, панове урядовці, на роботу для боротьби з корупцією і проведення реформ. І це було не вчора, не позавчора, а рік тому…

…Перед вами стоїть Луценко. Я був на двох Майданах. Я сидів у тюрмі. Мій син був на війні. І мені байдуже, яка політична сила краде! Гоніть їх всіх! Це була ваша задача! У вас був рік!»

Проте, коли дійшло до голосування, то Рада змогла тільки визнати роботу уряду незадовільною. На наступний крок – відставку Яценюка і його Кабміну – голосів не було. І дуже швидко стало зрозуміло чому.

«Провал голосування за відставку уряду – це результат змови олігархів – Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського та Сергія Льовочкіна – з одного боку. І Петра Порошенка та Арсенія Яценюка — з іншого боку», заявив одразу після голосування депутат Мустафа Найєм, який до того з трибуни вмовляв прем’єра піти достойно.

«Цей сценарій був узгоджений ще напередодні вдень. Кількість голосів за відставку Арсенія Яценюка ретельно калібрували відповідними дзвінками з Адміністрації президента і оточення прем'єр-міністра»,розповів депутат.

Найсмішнішим було те, що «Опозиційному блоку» у цій розкладці «виділили» всього шість голосів, чим викликали цілу війну за них у фракції ОБ.

Красномовним свідченням зрежесованості «відставки» Яценюка сталоголосування за його справжню відставку 14 квітня.

Арсеній Петрович не став керуватись біблійною мудрістю про іншу щоку, і коли Рада дала йому неузгодженого ляпаса 16 лютого, то він його повернув.

Ті ж депутати, які голосували за визнання роботи Каміну незадовільною, уже за два місяці мусили з соромом скасовувати ту свою постанову в догоду закулісним переговорам і самолюбству Яценюка.

Але Рада витримала і цей плювок. Ну бо й правда, скільки їх таких уже було.

Отакий він, наш парламент. Але перш ніж вчергове вилаяти своїх народних обранців, варто згадати, що Верховна Рада – це орган представницький. Ми вирішуємо, кого обирати і на кого потім кричати в телевізорі. За великим рахунком, Рада – це відображення нас самих. Як би дико й образливо це не звучало.

Роман Романюк

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code