Річ не в грошах. Чому Україні дуже далеко до Швейцарії

Перегляди: 211
В успіху швейцарської моделі управління криється не високий рівень політичної культури, а незрівняний з українським рівень довіри — як один до одного, так і до держави

Коли вранці минулого понеділка стали відомі результати традиційних для Швейцарії референдумів, які для зручності регулярно проводяться «пачками» по три-чотири за раз і по кілька разів на рік, багато українських журналістів, політиків і економістів із заздрістю зітхнули.

Мудрі, на їхню думку, швейцарці далекоглядно відмовилися від підвищення пенсій на 10 відсотків, яке їм запропонували профспілки.

Незважаючи на те що життя в Швейцарії все таке ж безтурботне, як і кілька років тому, економіка країни переживає не найвдаліші часи.

Недавні проблеми з курсом національної валюти позначилися на деяких заощадженнях, хоча, судячи з публікацій європейських ЗМІ, в більшій мірі це відчули за межами самої Швейцарії. Але ці турбулентності не вплинули якось принципово на рівень життя місцевого населення, який, до речі, є одним із найвищих в світі.

В таких умовах сам Бог велів швейцарцям трохи подбати про компенсацію неприємних втрат і зробити старість ще більш заможною.

Благо, що політична система країни дозволяє приймати на референдумах найекзотичніші рішення, а провести плебісцит у швейцарських умовах простіше простого — саме через велику кількість бажаючих там вони відбуваються регулярно і пачками.

Питання про заборону будівництва мінаретів там цілком може розглядатися разом із питаннями з приводу необхідності приєднатися до єврозони.

Так питання пенсій в ці вихідні голосувався одночасно з пропозиціями розширити повноваження спецслужб і створити «екологічно чисту економіку». Останнє, як нескладно здогадатися, було ініціативою місцевих «зелених».

Однак дбайливі швейцарці схвалили лише ініціативу, яка сприяє роботі їхніх таємних агентів. І пенсійні та екологічні забаганки деяких своїх громадян провалилися під час голосування.


Власне, ця дивовижна свідомість і небажання йти на поводу у політиків-популістів і викликала таке захоплення у багатьох українців. Мовляв, народу з таким рівнем політичної і економічної культури політиків і не потрібно — самі впораються, і самі все між собою вирішать.


У проміжках між високоефективною роботою і приємним відпочинком. Україні до такого рівня розвитку свідомості ще розвиватися і розвиватися — мовляв, очевидно, що швейцарці на зовсім іншому рівні.

Правда, ці коментатори упускають одну важливу деталь. Ще рік тому більшість європейських видань з жахом писали про результати парламентських виборів у Швейцарії.

Переможцем тоді з рекордним результатом стала Швейцарська народна партія — популісти, які побудували свою виборчу кампанію на відвертій ксенофобії та обіцянці боротися з напливом мігрантів. А сама партія домінувала в передвиборній кампанії, маючи багаторазову перевагу в засобах передвиборчого фонду.

Для більшості європейців політична культура швейцарців зовсім не зразковою, що не заважає цій країні залишатися успішною.

Якщо придивитися уважніше, то можна помітити набагато більш важливий аспект — уряд за підсумками виборів традиційно формує не один чи два переможця, а чотири партії, які набрали найбільшу кількість голосів. Три партії відряджають по два представника, а четверта — одного.

В кінцевому підсумку виходить система, в якій не тільки представлені голоси більшості виборців, а й різні деталі якої змушені взаємодіяти і враховувати особливості один одного.


Замість традиційної для України війни всіх проти всіх за контроль над владою та майном виходить збалансований механізм, в якому політики змушені довіряти один одному і домовлятися, щоб хоч якось працювати. І навіть умовно дикі, за європейськими мірками, праві популісти дотримуються цієї традиції, працюючи пліч-о-пліч з ідеологічними опонентами.


При чому тут голосування на референдумі? Адже в урни свої бюлетені опускали не міністр, а обивателі?

Секрет в тому, що при голосуванні за пенсійну реформу швейцарці в точності виконали рекомендацію уряду, який закликав не наражати на зайвий ризик і без того не найблискучішу (звичайно ж, за швейцарськими мірками) ситуацію із державними фінансами.

Розуміючи, що мова йде не про примхи конкретної політичної сили, а про потенційно можливу проблему, яка негативно позначиться і на їхньому житті, будь-який психічно здоровий виборець послухається ради і не піде на поводу у своєї забаганки, що спричинить неприємності.

Секрет у довірі. Довіра є не тільки між різними політиками, а також між цими політиками та їхніми виборцями. Швейцарці в принципі більше довіряють один одному. У тому числі і тому, що і самі менше обманюють.

Складно порахувати кількість досліджень, в яких така «анонімна довіра» називається одною із найважливіших ознак політично і економічно розвиненого суспільства.


У країнах, де з довірою проблеми, труднощі виникають і з корупцією, і з ефективністю державного управління, і з усіма іншими складовими так званого суспільного договору. При цьому у всіх класах цього суспільства політична корупція йде рука об руку з дрібним хабарництвом, підживлюючи один одного, але ні в якому разі один одного не виправдовуючи і не пояснюючи.


У липневому опитуванні соціологічної групи «Рейтинг» 10 відсотків українців заявили, що протягом року давали хабарі особисто, а 22 відсотки говорять про те, що хабарі давали їхні родичі або знайомі. При цьому 53 відсотки кажуть про високий рівень корупції у владі, про яку вони знають зі ЗМІ.

Рівень довіри при цьому є в Україні одним із найнижчих у Європі, що очікувано для країни, в якій постійне очікування обману поєднується з готовністю обдурити, нехай навіть для такого обману знаходяться іноді досить логічні виправдання. Ці виправдання хоч і допомагають очистити совість, але ніяк не наближають побудову нормальної європейської держави.

Приклад швейцарців показує — суть благополуччя не лише в компетентних політиках, а  й розумних виборцях. Фундаментом всього цього служить довіра, яка неможлива в культурі тотального обману.

Побудова цієї довіри — справа багатьох десятиліть, які на це пішли, і у Швейцарії, що колись роздиралася міжусобицями і злиднями, а зараз перетворилася на європейський банк, аптеку, годинну лавку і шоколадну майстерню з найвищим рівнем життя і гармонією між громадянами, що говорять на різних мовах.

Реформи можуть допомогти, зменшивши необхідне для цієї еволюції час. Але вони не замінять еволюції, в процесі якої все ще перебуває Україна. І мінімальне, що кожен українець може зробити, щоб цю еволюцію прискорити, це будувати свою персональну Швейцарію. Тобто вчитися довіряти і не обманювати.

Джерело: Еспресо

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code