The Economist: Спочатку воля, а потім?

Перегляди: 239

Коли школам дають більше свободи самоуправління, з’являються і чудові заклади, і непотріб. Пріоритет сьогодні — зробити так, щоб успішних шкіл стало більше

З наближенням нового навчального року більшість школярів у Детройті та Новому Орлеані готуються знову сісти за парти чартерних шкіл. Уперше їх дозволили в штаті Міннесота 1991 року. Тепер вони є в 43 штатах. У кількох містах таких закладів більшість. Їхні британські відповідники — «академії» — виникли пізніше, але кількісно зростають швидше. З моменту відкриття першої «академії» в Лондоні минуло 14 років, і тепер у цьому форматі працюють чверть усіх державних і дві третини середніх шкіл Британії (див. «Педагоги з розв’язаними руками»).

В обох країнах і за їхніми межами такі школи лишаються великою надією реформаторів освіти. Хоча чартерні школи й «академії» багато в чому різняться, обоє задумувались як альтернатива закладам, котрими безпосередньо завідує місцева влада. Фінансуються вони з державного бюджету, але керують ними благодійні організації або (у деяких американських штатах) компанії. Ця модель державно-приватного партнерства надихнула ще кілька країн, зокрема Індію, Кенію, Ліберію, Південну Африку та Уганду.

Міжнародний досвід показує, що школи найкраще виконують свою функцію, коли вони вільні від державного контролю. Конкуренція з боку новостворених закладів зазвичай підтягує рівень інших. Але і в Америці, і в Англії науковці останнім часом привертають увагу до тривожної статистики: деякі чартерні школи й «академії» досягли неабияких успіхів, але в середньому виявилися ненабагато кращими за інші, якщо враховувати характеристики учнів.

Відтак реформатори переосмислюють роль і місце автономних шкіл в освітній системі. Вони шукають способів зробити їх відповідальними за результати, покращити управління ними й зробити винятково високий рівень навчання, який можна побачити в найкращих закладах, нормою.

Високий клас

В американських містах, де в 1990-х почали з’являтися чартерні школи, їх розглядали як спосіб вдихнути настрій підприємництва в коматозні шкільні округи. У 1999 році співзасновником такої школи в Бостоні став тодішній федеральний міністр освіти Джон Кінґ. Він пригадує, що її творці мали на меті показати нові способи управління школами й навчання в районах, де освіта була «однією для всіх». Позаяк у «чартерах» самостійно вирішували, кого брати на роботу, а кого звільняти, вони менше залежали від могутніх американських освітянських профспілок (які, до речі, чинили їм шалений опір). Зосереджувалися такі школи в бідних районах великих міст, де результати в освіті давно були безрадісними.

Барак Обама до обрання президентом обіцяв збільшити фінансування «чартерів» (по всій країні у списках охочих вступити до них ще близько мільйона дітей, а в 23 із 43 штатів, де вони дозволені, їх розширення обмежене). Програма «Race to the Top», ухвалена в межах пакета фінансового стимулювання та відновлення американської економіки 2009 року, передбачала виділення коштів районам, які сприяли чартерним школам, приймали загальні стандарти й запроваджували заходи з оцінювання вчителів.

Перша група «академій» в Англії створювалася для того, щоб підвищити рівень освіти для малозабезпечених дітей, пригадує радник тодішнього прем’єр-міністра Тоні Блера Конор Раян. Багато з них ходили до жахливих шкіл, якими керувала місцева влада. Тому 2002 року лейбористський уряд постановив, що проблемні школи перетворять на «академії», де буде більше контролю над кадровою політикою, розкладом і фінансуванням. Коли лейбористський уряд у 2010-му відійшов від влади, в Англії було 200 таких закладів (у Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії інші освітні системи, «академій» у них немає).

За час роботи наступного, коаліційного, уряду «академії» швидко поширилися. Держава пропонувала фінансування звичайним школам, які погоджувалися перейти на цей формат. Розширення тривало й після парламентських виборів 2015-го. Цього року екс-міністр освіти Нікі Морґан сказала, що хотіла, аби всі школи (включно з початковими) стали «академіями».

Проте схоже, що сьогодні політичний ентузіазм до альтернативних шкіл по обидва боки Атлантики спадає. Гілларі Клінтон менше цікавиться чартерними школами, ніж Обама. В Англії вчителі (і навіть численні консерватори в парламенті) зустріли політику Морґан багнетами. Нова прем’єрка Тереза Мей ще не коментувала своїх планів щодо освіти.

Такий скепсис почасти зумовлений результатами досліджень, які показують, що вплив автономії шкіл на їхню якість не такий позитивний, як сподівалися її поборники. У 2013-му Центр дослідження результативності освіти (CREDO) при Стенфордському університеті порівняв показники учнів чартерних шкіл та їхніх однолітків зі звичайних державних. Висновок такий: учні перших у середньому обійшли своїх однолітків зі других на еквівалент восьми додаткових навчальних днів у році (хоча треба сказати, що американські чартерні школи отримують менше фінансування, ніж інші).

В Англії «академії» можна побачити і у верхніх, і в нижніх рядках шкільних рейтингів. За словами Люсі Геллер, виконавчого директора благодійної організації Ark («Ковчег»), яка керує групою успішних «академій», «автономія відкриває можливості для успіху й водночас дає свободу рухатися провальним шляхом». У червневому звіті британського Інституту освітньої політики (ЕРІ) йдеться про те, що перехід з-під відання місцевої влади у статус «академії» мало позначився на школах із середнім рейтингом. Але в ЕРІ дійшли ще одного висновку: такий перехід сприяв удосконаленню як найкращих, так і найгірших шкіл.

Особливого успіху чартерні школи й «академії» досягли в навчанні дітей із незабезпечених сімей у великих містах. Повторне дослідження, проведене CREDO у 2015 році, засвідчило, що в 41 міському регіоні учні чартерних шкіл щороку мали в перерахунку на денний еквівалент на 40 днів більше уроків математики і на 28 — англійської мови, ніж звичайних. Особливі результати демонструють чорношкірі та іспаномовні діти. І хоча чартерні школи процвітають не в кожному великому місті (див. мапу), але там, де вони виявилися успішними (як у Вашингтоні чи Нью-Йорку), учні можуть здобути знання в еквіваленті майже 100 додаткових днів занять на рік.

Зараз реформатори намагаються розібратися в причинах таких величезних відмінностей у якості освітніх закладів. У США та Англії вже засвоєно бодай один урок: автономію потрібно поєднувати з відповідальністю шкіл за успішність їхніх учнів. У CREDO доходять висновку, що в штатах, де чартерні школи множилися без особливого контролю і нагляду, як-от Аризона, багато з них зазнали провалу, а результати виявилися гіршими, ніж у звичайних школах. В Англії найбільших успіхів досягнуто в перші роки існування «академій», коли їх було мало й міністри могли за ними стежити, каже Раян.

Щоб вимагати від шкіл відповідальності за результати, треба мати чіткі стандарти, прозорі способи вимірювання відповідності навчальних закладів цим стандартам і здатність винагороджувати успішні школи, а до провальних застосовувати санкції.

Одним зі шляхів до цього є нагляд центрального уряду. 40 років тому британський прем’єр-міністр не міг і мріяти про те, щоб тримати на контролі стільки окремо взятих шкіл. Сьогодні ж у Міністерстві освіти діє «служба доставки», яка моніторить близько 100 показників успішності. У федерального уряду США контролю над освітою значно менше, але він може впливати на школу через ініціативи на кшталт «Race to the Top» чи «Common Core», які вважаються загальнодержавним зведенням шкільних стандартів.

Багато чартерних шкіл та «академій» підзвітні також шкільним мережам, до яких вони належать. Одним із таких прикладів може бути Федерація Гарріса (Harris Federation) — успішна група із 41 «академії». У її центральному офісі сидять 40 кваліфікованих «предметних консультантів», які пишуть плани уроків, складають навчальну програму, переглядають дані й, що найважливіше, спостерігають і готують учителів. Процес запуску в роботу нових шкіл досить жорсткий, каже сер Деніел Мойніген, генеральний директор Федерації Гарріса. Більше автономії директор школи здобуває лише після покращення її стандартів.

Другий урок, який реформатори винесли з попередніх 25 років шкільної автономії, — важливість лідерства. Найкращі чартерні організації та групи «академій» працюють, як годинник. В опублікованій 2014 року статті Нік Блум зі Стенфордського університету робить висновок, що школи, які використовують типові для успішних компаній практики, як-от чітко визначені цілі, контроль за виконанням і стимулювання успішних працівників, показували кращі результати на тестуваннях. Ті практики набагато частіше траплялися в чартерних школах та «академіях», ніж у звичайних державних або приватних закладах

На думку Девіда Лоуса, британського міністра освіти в2012–2015 роках, лідерство й сильне керівництво, запроваджене «академіями», важили більше, ніж їхні свободи. Він переконаний, що почасти це пояснює, чому найкращі заклади змогли скористатися перевагами більшої автономії, а посередні — ні. І справді, звіт британського Міністерства освіти від 2014-го засвідчив, що лише переваги своєї автономії широко використовувало тільки кілька «академій». Близько 55% вносили зміни у власні навчальні програми, але лише 8% змінили тривалість навчального дня.

Успішна чартерна організація типу KIPP (Knowledge Is Power Programme, програма «Знання — сила») відкриває нову школи лише тоді, коли має на прикметі лідера, здатного керувати нею. Це стримує кількісне зростання. Від схожих обмежень потерпають і шкільні мережі Англії. Проте деякі організації намагаються закрити дірку. Організація Future Leaders («Майбутні лідери») разом зі школами знаходить, бере на роботу й навчає потенційних директорів шкіл. У березні британський уряд заявив, що розробить нові добровільні кваліфікації для підготовки тих кадрів, яким незабаром доведеться керувати групами «академій» та їхніми фінансами.

Третій засвоєний реформаторами урок стосується поширення альтернативних підходів до освіти, які пропонують найкращі чартерні школи та «академії». Спочатку основний прийом полягав у розширенні їхнього радіуса дії. У перші роки правління коаліційного уряду Британії деякі групи «бралися за будь-яку школу, яку давала їм держава», каже Джонатан Саймонс, керівник відділу освіти британської аналітичної організації Policy Exchange. Невдовзі вони почали втрачати в якості.

У багатьох найкращих англійських шкільних мережах надто стрімкого зростання побоюються. Узятися за запущену школу — справа не з дешевих, каже сер Мойніген. Щоб розвернути її в інший бік, потрібно багато часу й уваги. Тому він установив для мережі Гарріса ліміт зростання в межах трьох-п’яти шкіл на рік.

Найкращі заклади дедалі більше стають схожими на лабораторії, де реформатори намагаються вивести «формулу успіху». У 2011 році Роланд Фраєр і Вілл Доббі, тодішні студенти Гарварда, підсумували п’ять якостей найкращих чартерних шкіл: частий «розбір польотів» для вчителів, наявність тьюторів (таких собі наставників чи репетиторів, які допомагають підігнати процес навчання під індивідуальні потреби учня), довші семестри й навчальні дні, часте використання даних для відстежування успішності учнів і «безнастанна, пильна увага до академічних здобутків».

У статті, опублікованій пізніше, у 2014-му, автори доходять висновку, що такі якості можна розвинути й у системі звичайних державних шкіл (у їхньому випадку йдеться про Х’юстон). Проте для цього необхідно набирати на навчання на педагогічні спеціальності більше талановитих людей і вчити їх працювати добре, а не годувати абстрактним теоретизуванням, традиційним для численних педагогічних курсів.

Багато піонерів чартерної школи твердять, що комплексна реформа шкільної освіти передбачає не лише покращення якості викладання, а й зміни в структурі шкіл. «Перше покоління чартерної шкільної освіти мало на меті довести, що бідність не вирок, — каже директор — засновник групи бостонських чартерів Match Орін Ґатлернер. — Друге намагалося збільшити кількість цих закладів. Третє вже займається людським капіталом».

Найінноваційніші школи зараз переосмислюють акцент на контролі за поведінкою учнів та нещадній підготовці до тестів. Почасти це відображає думку прихильників чартерів, яку ті воліють приховувати: хоча чартери й змінили освіту в деяких бідних районах, вони самі ще добре подумають, перш ніж віддавати туди своїх дітей. Багато хто боїться, що такі школи можуть забезпечити дисципліну, але при цьому придушують творчість.

Таке зміщення акцентів також є свідченням занепокоєння з приводу того, що навіть випускники найкращих чартерних шкіл могли б навчатися краще. Як і інших, їх часто виключають з університетів, і, що ще страшніше, на роботі вони, схоже, теж не хапають зірок із неба.

Уроки на все життя

У новому звіті Доббі і Фраєр роблять такий висновок: хоча найкращі чартерні школи Х’юстона показували кращі результати тестувань і вступу до вищих навчальних закладів, ніж аналогічні державні школи, навчання в них не мало жодного помітного впливу на заробітну плату випускників у майбутньому. Автори припускають, що чартерним школам треба однаково наполегливо працювати і над підвищенням балів дітей на іспитах, і над розвитком їхніх соціальних навичок та характеру. Це потребуватиме свободи інновацій. Але й політикам не терпиться із висновками. Якщо «чартери» не почнуть ворушитися, їхня автономія може виявитися недовговічною.

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code