Україна-Білорусь: чи можлива співпраця в обхід РФ

Перегляди: 245

Теплі, холодні, дружні, ворожі, нещирі, корисливі — спектр двосторонніх відносин між Україною та Білоруссю покриває усілякі можливі конотації

Їхній початок був обнадійливий у грудні 1991 року. На той момент обидві колишні республіки СРСР апробували унікальний для радянських реалій досвід двостороннього співробітництва, уклавши Договір між УРСР і БРСР 1990 року. Окрім того, їх поєднали і спільні проекти з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Особливим же символом початкового етапу співпраці стала Біловезька угода, яка поклала край існуванню СРСР.

В якості незалежних держав Україна та Республіка Білорусь значно збагатили багаж міждержавного співробітництва. Однак ключові договори, що заклали фундамент відносин між державами, були підписані вже у 1990-х роках за часів президентства Леоніда Кучми.

Дружба з оглядкою на Москву

Зовнішні спостерігачі, як правило, оцінюють контекст зазначеного українсько-білоруського співробітництва крізь призму відносин обох із ЄС та (особливо) з Росією.

Адже Республіка Білорусь є повноправним членом Євразійського економічного союзу. Окрім того, від 1999 року відносини між нею та РФ регулюються на основі Договору про створення союзної держави. У рамках «двійки» Мінськ, зокрема:

1) на міжнародній арені дотримується «Програми узгоджених дій в області зовнішньої політики» з Росією;

2) активно розвиває двостороннє співробітництво у сфері військового та військово-технічного співробітництва з РФ;

3) здійснює реалізацію створення регіонального угрупування військ, у рамках якого нещодавно завершено створення Єдиної регіональної системи ППО обох держав.

Те, що Росія здійснює визначальний вплив на характер співпраці між Україною та Білоруссю, неодноразово підкреслювалося нашими співрозмовниками.

Навіть більше, сама розмова про відносини з Білоруссю часто починалася з окреслення залежності економічної, фінансової та енергетичної систем північної сусідки від Російської Федерації. Справді,

наскільки незалежним від Москви як на рівні ухвалених рішень, так і на рівні фінансової спроможності є Мінськ, відомо, вочевидь, лише білоруському керівництву.

Наслідком цього стала поява окремого дискурсу про «несамостійну політику Мінська», «руку Москви» в рішеннях білоруської влади щодо України, що, своєю чергою, призводить до браку довіри у відносинах між нашими державами.

Наведемо яскравий приклад. 29 березня 2014 року Олександр Лукашенко зустрівся з тодішнім в.о. президента України Олександром Турчиновим, запевнивши, що за жодних обставин Україна не буде атакована з білоруської території. У довгому інтерв’ю для ток-шоу Шустер Live наприкінці березня 2014 року президент Лукашенко висловив подібні тези.

Водночас він також заявив, що «де-факто» Крим став частиною Росії; і якщо Білорусь буде змушена обирати, вона буде на боці Росії, зважаючи на спільну історію і правові зобов’язання.

Грубо кажучи, подібна позиція відображає зовнішньополітичні реалії, в яких перебуває Мінськ, і обмеження, з якими він стикається, рухаючись у проблемних та небезпечних водах регіональної геополітичної ескалації відносин Росії та Заходу.

Таким чином, проглядаючи всі суперечливі і розпливчасті заяви, зроблені урядом Білорусі на цій стадії конфлікту, ми виявили у білоруській позиції щодо українсько-російського конфлікту три домінантних елементи:

1) Білорусь співпрацюватиме з будь-яким урядом України;

2) Білорусь підтримує територіальну цілісність України;

3) Білорусь виступає проти будь-якого формату федералізації України, оскільки вважає, що федералізація — це шлях до хаосу в Україні.

Не можна сказати, що українська сторона цього не розуміє. Однак українській дипломатії доводиться мати справу з наслідками такої ситуації.

Адже Білорусь була серед тих 11 країн, які проголосували проти резолюції Генасамблеї ООН під назвою «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року.

Однак важливою була не тільки зазначена позиція Мінська стосовно нав’язаного Росією сценарію в Україні. Не менш визначальними виявилися заходи Лукашенка з протидії його повторенню в Білорусі.

Зокрема, на порядок денний вийшла проблема конструювання білоруської ідентичності з неодмінною увагою до мови та білоруської символіки як прояв боротьби з «русским миром»; перезавантаження відносин з ЄС; ухвалення нової Воєнної доктрини; перетворення Мінська у східноєвропейський центр міжнародної дипломатії.

Усе це може свідчити про те, що Лукашенко справді серйозно сприйняв загрозу білоруському суверенітету і намагається використати усі можливості для маневру, щоб вискочити із глухого кута, в який сам себе і завів, перетворюючи Росію в гаранта своєї влади.

Нові загрози та новий курс

Події серпня 2014 року посилили здатність Білорусі проводити більш гнучку політику щодо українсько-російського конфлікту і, таким чином, допомогли послабити безпекові загрози для Києва. Ідея провести в Мінську саміт щодо ситуації на Донбасі і в більш широкому плані щодо перспектив економічних відносин між Євразійським економічним союзом, Україною та ЄС була швидко реалізована білоруським урядом.

Поза тим, протягом останнього півріччя відбулися знакові зміни у відносинах Білорусі з ЄС.

І тут слід зазначити, що Мінськ вправно використав те вікно можливостей, яке створив для нього конфлікт в Україні.

Це насамперед стосується поступового вибудовування іміджу Білорусі — країни-миротворця, зусиллями якої залагоджується конфлікт на Донбасі, що не забувають підкреслювати європейські партнери.

Інша складова цього процесу — перезавантаження відносин із ЄС на тлі збереження проросійської орієнтації.

Після зняття ключових санкцій, запроваджених у відповідь на розгін опозиції у Мінську в грудні 2010 року, Брюссель та Мінськ намагаються повернутися до формату конструктивної співпраці.

Київ, який ніколи не підтримував ідею ізоляції Білорусі, не може в наявній безпековій конфігурації не вітати потепління в стосунках Мінська з Брюсселем. Як і 2009 року, сьогодні

в інтересах України залишається утримати Білорусь від безповоротної інтеграції з РФ, особливо в сферах зов­нішньої та безпекової політики.

Своєю чергою для Білорусі важливим є повернення на міжнародну арену, пошук альтернативних російським траншів, без яких білоруська економіка не втримається, а також таке вибудовування відносин з Україною та ЄС, за якого втручання у внутрішню політику Білорусі буде зведене до мінімуму.

Схоже, що Київ та Брюссель погодилися з такою позицією і санкції відходять у минуле.

Відтак, пріоритетним стає зміцнення білоруської держави. Реалізація зазначених інтересів вимагає тісної прикордонної, економічної, регіональної та міжлюдської співпраці, що розвивається на тлі нових військових та безпекових викликів.

Важливою тут також є співпраця в рамках т.зв. «єврорегіонів» та Східного партнерства, завдяки якій доходить до практичного налагодження контактів між різними групами громадян обох держав.

І нарешті, Україні не варто зволікати з призначенням нового посла в Білорусі. За відсутності очільника дипломатичного представництва Київ втрачає важливий канал вчасного і ефективного комунікування з владою Білорусі.

Тим більше, що Мінськ так чи інакше стає центром уваги європейських країн, про що можуть свідчити і нещодавні відвідини Білорусі міністром закордонних справ Польщі.

А тому поєднання зусиль і налагодження співпраці з колегами з країн-членів ЄС має стати важливим тактичним ходом української дипломатії в Мінську.

Автор: Олена Бетлій,

аналітик Інституту світової політики

Джерело: УП

 

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code