Україна і Туреччина – природній альянс

Перегляди: 369

Спалах російсько-турецького конфлікту для Заходу став, до певної міри, несподіванкою. Сутичка спровокована бомбардуванням російськими ВПС районів Сирії, де компактно проживає тюркське населення, чиї добровольчі загони протистоять головорізам Башара аль-Асада, а також нахабними вторгненнями російських військових літаків у турецький повітряний простір змусили Анкару реагувати

Звісно, можна поміркувати про те, що десь у мозкових центрах Лондона та Вашингтона посміхаються втаємничені маніпулятори, які легесенько підштовхували Анкару та Москву до такого розвитку подій. Але це – конспірологія, а бачити в усьому змову – справа невдячна. Схильність до конспірології вказує на обмежений кругозір та лінійність мислення, в той час як соціум значно складніший за прості причинно-наслідкові конструкції.

Пасткою для Росії слугує сама по собі Сирія – конфлікт, який не можна виграти (принаймні, без сучасної 200-тисячної армії на землі та чіткого уявлення про кінцеву ціль). Вторгнення в Сирію силами мінімально необхідного для здійснення повітряних та спеціальних операцій контингенту мало на меті розтягнути в часі ліквідацію режиму Башара аль-Асада, та найголовніше – відволікти увагу від патової для Росії ситуації на Донбасу (а віднедавна – і в Криму) та прорвати дипломатичну ізоляцію з боку західних держав.

Ну що ж – наступ асадистів за допомоги підрозділів з Ірану, Лівану («Хезболла») та російських як регулярних, так і найманих частин (курди ведуть власну війну), схоже, захлинувся. Як і колись в Афганістані, Москві необхідно витрачати все більше ресурсів для утримування статус-кво. Ресурсів, яких фактично немає.

Та й відволікання уваги від фактичної поразки російських військ на Донбасі і швидко деградуючої можливості РФ здійснювати тиск на Україну (господарчі зв’язки зменшилися в об’ємі у кілька разів) – спрацьовує лише частково. Українська тема настільки глибоко ятрить незагоєні рани російського шовінізму, що від гріха подалі відомий культурознавець Володимир Путін у зверненні до російських парламентарів не згадав про Україну жодним словом. Обміняти Україну на Сирію, вочевидь, не вдалося, а брутальний характер скандалу між Росією і Туреччиною перекрив тему як терактів у Парижі, так і спроби Москви приєднатися до антитерористичної коаліції на власних умовах (чи будь-яких умовах, бо Туреччина, член НАТО, вже не бажає бути у жодній коаліції з Росією).

Вираз обличчя Барака Обами під час усіх трьох останніх зустрічей із Путіним – вельми короткотривалих – в Нью-Йорку, Анталії та Парижі, був досить красномовним.

А раптовий візит до Москви переляканого Франсуа Олланда виявися абсолютно беззмістовним (тим більше, прибиральники снігу ще не вийшли на свої позиції... взагалі, дивно, що Париж не педалює питання про загибель президента Total) – приєднання до антитерористичної коаліції Великої Британії, інші кроки, що їх було здійснено міжнародним співтовариством у відповідь на терористичні акти у Франції – позбавляють сенсу співробітництво із Росією, якій тепер і самій ця війна в Сирії об’єктивно ні до чого.

Тим більше після появи на обрії нового супротивника – Туреччини. Анкара, у відповідь на вкотре сфальшовані Москвою «докази» торгівлі турків з ІГІЛ, надала справжні дані про участь сирійських та російських бізнесменів у купівлі нафти в терористів Халіфату в провінції Ракка. До речі, в рамках розгортання російсько-турецького протистояння президент Ердоган запросив до Туреччини президента Порошенка, а в січні пройшов «на ура» візит до Туреччині секретаря РНБОУ Олександра Турчинова.

І говорити Україні і Туреччині є про що – адже в рамках Угоди про політичну асоціацію та глибоку і всеохоплюючу зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, що повноцінно вступив у дію з 1 січня 2016 року, Київ подолав одразу кілька рівнів європейської інтеграції, які Туреччині доводилося методично проходити протягом років (асоціація із ЄЕС, митний союз ЄС).

Україна відставатиме від Туреччини лише за одним параметром: у 2005 році Анкара почала із ЄС переговори щодо членства. А ось безвізовий режим із Союзом обидві наші країни, здається, отримають синхронно, адже з подачі Німеччини, наляканої емігрантською кризою, у цьому вимірі у відносинах між Туреччиною та ЄС стався справжній прорив.

Також, Україна і Туреччина, з одного боку, є найбільшими транзитерами російського газу до ЄС, а з іншого (Україна ще з 2013 року, а Туреччина – віднедавна) намагаються змінити своїх постачальників блакитного палива, і беруть участь у нових та перспективних транспортних проектах, причому як в енергетиці, так і в логістиці.

Нарешті, Київ та Анкару об’єднує відчайдушна боротьба кримських татар та українців за звільнення Криму від російських загарбників. У грудні Туреччина, до того ж, стикнулася із безпідставним припиненням багатомільйонних, якщо не багатомільярдних інвестиційних проектів в окупованій АРК.

Таким несподіваним чином – колись уявна «Балто-Черноморська дуга», яка зустрічалася лище у роботах політологів не тільки втілюється на практиці, але і набуває довготривалої цілісності.

Насамкінець, слід підкреслити – після збиття турецькими ВПС російського бомбардувальника, Москва... припинила всі провокаційні польоти своєї авіації у нейтральному просторі. Гарний урок для України та інших держав у тому, як слід протидіяти російській агресії.

 

 

Источник: Главком

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code