Українська школа: СРСР назавжди

Перегляди: 505

На початку нового навчального року міністр освіти відзвітував перед громадськістю про готовність шкіл впроваджувати концепцію патріотичного виховання

Це була єдина переможна реляція міністерства — особливо виразна на тлі відсутності шкільних автобусів та підручників для деяких класів. Та й її підпсувала публікація «посібника з патріотичного виховання», від якої міністру особисто довелося відхрещуватися, як від чортівні.

Втім, виявилося, що посібник — не просто смішний епізод на тлі того, що в школі вважається «патріотичним вихованням». Наприклад, там дотепер існує та користується популярністю такий напівзабутий з мого власного шкільного дитинства різновид заходів, як «конкурс пісні і строю».

Спочатку, побачивши юних гімназистів, які марширували на шкільному подвір'ї, я подумала, що це жарт. Вони дійсно виглядали смішно, ці маленькі «ботаніки», якими намагається командувати такий самий «ботанік», але трохи більший. Маленькі стояли у нерівній шерензі, похмуро дивилися в землю і, здавалося, навмисно виконували команди будь-як. «Товариш командир» (так називали присутні більшенького «ботаніка» в інтелігентській гімназійній формі) стискав кулаки, закочував очі, щось цідив нерозбірливе крізь зуби, але будь-яке намагання гримнути на меншеньких «ботаніків» викликало у відповідь плач, який відразу підхоплювало кілька голосів.

Спостерігати за цим було так смішно, що я не відразу зрозуміла, що відбувається. А коли зрозуміла, плакати схотілося вже мені.

Бо відбувалася підготовка до шкільного конкурсу пісні і строю. Старшокласники готували молодших до першого публічного виступу, в рамках заявленої міністром освіти «концепції патріотичного виховання». Тобто «військово-патріотичного», якщо бути точним. Заради справедливості, скажу, що конкурс пісні і строю — як показало невеличке дослідження — відбувається в школах цілої України вже певний час. Це вже, як повідомили мені в школі, «традиція». Я не втрималася і зазначила, що традиція ця — радянська. На що мені твердо відмовили: ні, це наша традиція. І чомусь послалися на УПА.

Я не надто сильна в історії Визвольних змагань, але мені чомусь здається, що саме УПА навряд чи приділяла багато уваги маршируванням на плацу. Вони воювали — в них не було часу на дурниці. Проте я закінчувала звичайнісіньку радянську школу. Тому мене важко переконати в тому, що конкурс пісні та строю — це не радянська традиція.

В радянській школі в подібних практиках був цілком очевидний сенс. Під виглядом «віськово-патріотичного виховання» та «підготовки до несення військової служби» у школярів вколочували дисципліну. Яка зводилася до звички автоматично виконувати команди і сприймати довколишній абсурд як належне. Радянська школа цілком відверто «кувала» майбутніх гвинтиків Системи, які у воєнний час швидко і без зайвих сумнівів перековувалися на гарматне м'ясо. І, до речі, сам це формулювання «військово-патріотичне виховання» родом з радянських часів, коли саме поняття патріотизму було мілітаризоване, а мірою любові до батьківщини було вміння розбирати та складати автомат Калашнікова.

До речі, зацікавившись нашим сучасним «військово-патріотичним вихованням» я знайшла у типовому сценарії «Свята захисника вітчизни» окрім конкурсу пісні і строю, ще й цю незабутню розвагу заняття: автомат Калашнікова із зав'язаними очима під секундомір.

Конкурс пісні і строю, записаний чомусь у реєстр «військово-патріотичних заходів» насправді не має жодного стосунку не тільки до українських традицій, але також до війни. Шикування, карбування кроку, виглядання «грудей четвертої людини» під час рівняння — все це балетні па, а не «військова підготовка». «Шагістика» — найбільш безглузда з усіх «парамілітарних» практик. Ця муштра (наплє-чо! цельсь! плі!) мала сенс у часи лінійної піхоти, яка мала одночасно, за командою стріляти, перезаряджати і знову стріляти. Це вміння, схоже, втратило свій практичний сенс ще за часів Першої світової. Любов до парадних маршів лишилася тільки в тоталітарних державах з їхньої любов'ю до мілітарної естетики. Такі марші полюбляли в Італії за часів дуче, в Третьому рейху, в СРСР, а нині — в Росії, Китаї та Північній Кореї. Так, костюмовані паради полюбляють і в європейських країнах — але там це саме костюмовані паради, щось на кшталт карнавалу, а не «неодмінна складова віськово-патріотичного виховання». І діти беруть в них участь хіба в якості глядачів.

Школа в більшості цивілізованих країн є принципово «демілітаризованою зоною». І це, до речі, не заважає патріотичному вихованню. До речі, десь півроку тому великого шуму у соцмережах наробив костюмований парад у Росії, де маленьких дітей одягли в форму часів Великої вітчизняної і прогнали вулицями маршевим кроком.

Фото: reporter-ua.com
Фото: reporter-ua.com

Тоді, пам'ятаю, всі засуджували батьків, які власних дітей з малого віку «пакують у солдатики». Наша школа робить, виявляється, те саме. Інакша тільки форма: «всі джури мають бути одягнені у вишиванки, шаровари (можна — темний низ) та папахи» — це з постанови щодо проведення конкурсу пісні і строю в одному з українських провінційних містечок. Може, заклик до будь-якої демілітарізації у країні, яка воює, видається невчасним. Але для дитинства можна, як на мене, зробити виняток. Демілітаризація дитинства — школи, дитячого садка (так, там теж) — має бути одним пунктів звільнення від комуністичного минулого.

За бажанням вони можуть брати участь в організаціях, які «готують до військової служби». Але поза школою. Кінець кінцем, в нас для цього є «Пласт». А кому цього здається мало, хай відроджує ДОСААФ — якщо вже радянська традиція кадрової підтримки армії та флоту спокою не дає. А в школи зовсім інші функції.

В ідеалі, зрозуміло. Бо школа — така, яка вона є — лишається заповідником радянської доби. Все, що вона може робити — намагатися залити нове вино у старі міхи. З прогнозованим результатом. Сама наша школа є тим самим «старим міхом». Але не хоче цього визнавати, намагається мімікрувати під вишиванки — але весь час сама себе зраджує. Вона, як і раніше, виховує найперше дисциплінованих виконавців.

Декомунізації потребує не мапа і не фасади будинків. Їх найперше потребує школа. І почати можна з простих, але дієвих речей — повної відмови від будь-яких «спадкових» форм виховної роботи. Бо будь-яка з цих форм здатна до невпізнаваності спотворити навіть найшляхетніший зміст. Подивіться хоча б на примусові «патріотичні» заходи і подумайте, чи можна примусити до любові.

Джерело: ДС

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code