Я не бачу об'єктивних причин, чому Україна не може досягти успіху

Перегляди: 116

Щоб зміни почалися, потрібні кризи – війни, революції, падіння економіки. Кількість країн, які змінили свою траєкторію розвитку, постійно зростає. І я не бачу причин, чому Україна не може досягти успіху

34_main_new.1497597606 (1)

Я поміркований оптиміст. Як за характером, так і за фахом. Як історик я можу з повною відповідальністю сказати, що українська ситуація не є винятковою. Вона є нормальною – звичайно, відповідно до того, що вважати нормою.

А нормою є стан суспільної бідності і високої корумпованості влади. У такому стані перебували і, на жаль, досі перебувають більшість країн і більшість суспільств упродовж своєї історії.

Винятком є стан, де говоримо не лише про особисте, але й суспільне багатство. І де корупція не те що зовсім зникає, а є відносно невисокою. Цей стан представляють країни, що належать до Заходу та його заокеанських дітей – причому не всіх, а тільки Британської імперії: США, Канада, Австралія і Нова Зеландія. Вони дійшли до цього стану лише впродовж останніх 200 років.

У післявоєнні роки до них приєдналися «азійські тигри». Після падіння комунізму до цього клубу наближаються країни, які провели радикальні реформи – Естонія, Польща, Словенія. Це держави, які впродовж останнього часу – від 20 до 200 років – могли вийти з того стану, у якому зараз є Україна.

Скажімо, приклад, який пропонує Ернандо де Сотто: «Україна часів Кучми нагадує Америку XIX століття». Якщо ми подивимося, як Америка чи інші країни виходили з того стану, то, можливо, знайдемо певні пропозиції і розв’язки.

Спробую звести їх до коротких пунктів і зробити простими, але не спрощеними.

Перше. Не можна вповзти у суспільне багатство – у нього можна тільки заскочити. Країни, які відкладають або повільно роблять реформи – платять більшу соціальну ціну. І мають вищий ризик утворення олігархічної системи, з якої потім дуже тяжко вибратися. На жаль, Україна тут є класичним прикладом.

Друге. Зміни не досягаються лише економічними реформами. Економіка – не барон Мюнхгаузен, який зміг сам себе витягти з болота. Політичні реформи мають супроводжувати економічні або навіть випереджати їх.

На цьому особливо треба наголосити, бо останніми десятиліттями встановилася мода на авторитарну модель. Мовляв, нічого не треба робити, вистачить сильної руки, яка наведе порядок. Приводять як приклад Сінгапур чи Китай.

Але ці приклади радше говорять на користь того, що політичні зміни мають передувати економічним – бо і в першому, і в другому випадку зміни в економіці сталися після зміни політичного курсу.

Ця зміна не обов’язково має привести до демократії. Політичних змін, вигідних для економіки, можна досягнути і за авторитарного режиму. Тільки таких випадків менше, аніж прикладів переходу за демократії.

Зрештою, Україна не має великого вибору. Вона пережила дві спроби запровадження авторитарного режиму – за Кучми і за Януковича – і жодна з них не вдалася. Умовно кажучи, Україна приречена на демократію, а тому наші економічні реформи мають іти шляхом демократизації політичного устрою – тобто тим шляхом, який називають «західною моделлю».

Третє. Потрібні політичні зміни майже ніколи не стаються з доброї волі старого політичного класу. Його або змітають революцією, або управління країною стає настільки тяжким для нього завданням, що він сам змушений ділитися владою.

Словом, щоб зміни почалися, потрібні кризи – війни, революції, падіння економіки.

Четверте. Саме у момент кризи відчиняється вікно можливостей. Або старий клас починає міняти правила гри – або це робить новий клас, який приходить до влади. Причому це завжди меншість, ніколи більшість. Але це дуже вмотивована меншість, яка має політичну волю і знає, що і як робити.

Головна умова цього «know-how» – відмовитися від системи, коли головним шляхом до багатства є політичні привілеї.

П’яте і останнє. Щоб зміни таки втрималися, а не пішли як вода у пісок, потрібен відповідний «ціннісний супровід». Мусять з’явитися суспільні групи, які матимуть інший набір цінностей, і які своїм тиском «знизу» будуть супроводжувати ці реформи і доводити до кінця.

Зміна цінностей відбувається не поступово, а стрибками, та в першу чергу пов'язана зі зміною поколінь. Цінності формуються у підлітковому віці. Кожне покоління має власний їх набір відповідно до тих умов, у яких воно формувалося.

Вважаю, що впродовж останніх двадцяти з чимось років української незалежності більшість цих змін уже сталася. Україна має, однак, проблему «останнього кілометра»: вона подолала довгу відстань у потрібному напрямку, і майже дійшла до переможного фінішу.

Але «майже» на враховується. Відомі випадки, коли країни та суспільства сходили з маршруту або починали рух у зворотний бік. На мою думку, це якраз та загроза, перед якою зараз стоїть Україна.

Вікно можливостей, яке відчинив останній Майдан, уже зачинилося. І головна причина полягає в неспроможності «агентів змін» дотиснути владу й реформи до кінця.

Ким є ці «агенти змін»?

Це новий середній клас, представлений переважно молодими людьми з великих міст. Чому великі міста? Бо там є університети та пост-індустріальний бізнес – усе те, що формує цінності самовираження.

Ці агенти становлять у середньому 15% від загалу виборців. Це дуже багато, бо 15% – це ресурс на 3-5 партій. Якщо не на три, то бодай на одну таку партію, яка може прийти і поміняти правила гри.

Мені найбільше болить, що агенти змін, не можуть спромогтися на бодай одну нормальну партію. Як казав колись Віктор Чорномирдін: «Що б ми не робили, все одно виходить КПРС». Тому що всі наші партії формуються за старими принципами – за закритими списками, місця в яких визначаються близькістю до тіла лідера чи розміром грошових мішків.

А нова партія мала б формуватися за принципом «відкритого доступу» – коли місце у списку визначається заслугами й здібностями. Формальною ознакою чи критерієм мало б бути проведення праймеріз.

Зараз є тільки одна партія, яка цього принципу начебто дотримується. Це – «Самопоміч». Навіть якщо її праймеріз є фейком, то це – «правильний» фейк, за принципом «fake it until you make it».

Я думаю, що ми можемо встановити такий критерій: голосуватиму тільки за ті партії, які мають праймеріз. Це, принаймні, той мінімум, який ми маємо від них вимагати.

Не факт, що партії за таким принципом переможуть у 2019 році. Українські виборці у своїй більшості ставляться з недовірою до нових політиків і партій. І мають на це повне право, адже їх постійно обманюють.

У 2019 році нові партії можуть взяти «низький старт» і показати, що вони присутні на політичній арені. Але їхня справжня ціль – вибори у 2024 році.

Шанси для нових рухів полягають у певних особливостях української партійної системи. Цих особливостей, як на мене, дві.

По-перше, дуже велика кількість партій. За даними Комітету виборців України, наприкінці минулого року у нас було 344 партії. Це майже утричі більше, ніж у Румунії, у чотири рази – ніж у Польщі та у п’ять разів більше, ніж у Литві та Росії.

 

По-друге, жодна партія не є довгограючою, більшість із них – спринтерські. У нас є лише дві партії, які існують від початку цього десятиліття – БЮТ та БПП, і то вони пережили великі метаморфози.

За моїми підрахунками, кількість партій стрімко зростає кожен раз, коли в країні виникає політична криза або революція – у 2005—2008 роках та у 2011—2014.

Іншими словами, Україна є країною з підвищеною політичною турбулентністю. Це ускладнює структуризацію і стабілізацію політичної системи, – коли головна боротьба протягом кількох десятиліть ведеться між двома-трьома партіями. Але з іншого боку, при такій високій варіативності та турбулентності можливо все. Це – шанс, яким можна і навіть необхідно скористатися.

Але в Україні й досі ніхто цією нагодою не скористався. Чому? Перша відповідь: олігархічна система дуже живуча. Існує щось на зразок залізного закону чи замкненого кола олігархії: щойно ти в нього вступив – вибратися буде вже дуже складно. Але ми бачимо, що навіть олігархи не вічні, і навіть вони, за належного тиску, можуть мінятися. Звичайно, не так із власного вибору, як з інстинкту самозбереження.

Тому критика однієї лише олігархічної влади є малопродуктивною. Треба критикувати й «агентів змін» за їхню неспроможність самоорганізуватися.

Думаю, що на це впливають не лише українські особливості, але й певні глобальні ознаки молодого покоління. Це покоління, яке народилося і виросло у добу дигіталізацї. Його формувальний досвід – це «фейсбучно-вайберська культура», культура соціальних мереж. Вона дуже егалітарна – на вході до Facebook чи іншої соціальної мережі всі однакові. Молоде покоління до всіх на світі тільки на «ти». Воно має сильно розвинений егалітарний етос.

Цей етос значною мірою відповідальний за різницю між першим і другим Майданом. Обидва були прикладом суспільної самоорганізації. На першому Майдані лідери – Ющенко і Тимошенко – відігравали дуже важливу роль, тоді як лідери другого Майдану були радше прикрасою, і то не найкращою. Тобто перший Майдан – вертикальний, а другий – горизонтальний.

Ця зміна, на мою думку, пов'язана з молодим поколінням: під час першого Майдану вони були дітьми або підлітками, під час другого – молодими людьми. Це покоління не любить вертикаль. І тут велика проблема, бо партії завжди вертикальні. Так само молоді люди менше ходять голосувати, бо вибори також уособлюють вертикаль влади.

Ці ознаки молодого покоління варто усвідомити, щоб зрозуміти, як подолати цю нехіть до вертикалі.

Можливо, не варто думати про створення партії, а краще замислитися про створення горизонтальних політичних проектів – щось на кшталт Руху зразка 1989-го, але у новому виданні? Можливо, також потрібно пробувати створити електронне голосування – щоб молоді могли голосувати, не відриваючи свого заду від крісла перед екраном комп’ютера?

Я не політолог і не політтехнолог, тому не знаю відповідей. Я радше можу ставити запитання. Але як історик я постійно повторюю: найбільший виклик, який стоїть перед Україною, – це подолати свою історію. Перейти зі старої траєкторії історичного розвитку на нову.

Зрозуміло, що стара «накатана» траєкторія має сильну інерцію та гравітаційне поле. Але історія – не в'язниця. Вона може обмежувати нас у наших можливостях, але не забирає у нас вибору.

Кількість країн, які змогли змінити свою траєкторію розвитку, постійно зростає. І я не бачу об'єктивних причин, чому Україна не може досягти успіху.

От у цьому і полягає мій обережний, але таки оптимізм.

ИсточникУкраинская правда

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code