Як зростало політичне насильство в Україні

Перегляди: 325

Як змінювався рівень довколополітичного насильства в Україні до і після перемоги на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича. Перша частина — ретроспективна, про насильницькі практики “попередників”

З часів Кравчука в Україні було прийнято домовлятися. Кучма не посадив жодного із провідних політичних опонентів.

Своєму головному ворогу, екс-прем’єру Павлу Лазаренку він дозволив виїхати за кордон (лютий 1999), незважаючи на порушену Генпрокуратурою за півроку до того кримінальну справу “за розкрадання держмайна в особливо великих розмірах”.

Часи Кучми. За стабільність, проти радикалів

Кучма застосовував державне насильство для знищення насильства нелегального. Наприкінці 1990-х у результаті “гібридної” кампанії МВС проти бандитизму була припинена діяльність більшості кримінальних “бригад”.

Але коли ті ж “орли [міністра МВС Юрія] Кравченка” вбили журналіста, це викликало неабияке обурення в суспільстві (грудень 2000) і політичних колах.

В ті часи убивали й інших відомих людей (1996 — розстріл на злітній смузі Донецького аеропорту народного депутата Євгена Щербаня, 1998 — розстріл на Печерську “батька гривні” Вадима Гетьмана, 1999 — мутна історія з автокатастрофою В’ячеслава Чорновола під Борисполем).

Однак це були суто кримінальні історії, про справжніх політичних замовників — якщо такі були — суспільство не знає досі.

Насильством тоді не прийнято було хвалитися. Політики дистанціювалися від такого дискурсу, те ж саме робили й чиновники. Прес-служба МВС часів Кравченка не розсилала тріумфальні релізи про напівлегальні операції зі знищення великого криміналу, хоча звітувати було про що.

Били й убивали зазвичай не люди в державній формі, а якісь кримінальники в чорних куртках і шапках-"підорках" (навіть якщо вони були на держслужбі).

Окремо варто згадати про майбутній авангард влади Януковича — спецпідрозділ МВС “Беркут”. У часи Кравченка саме “беркутівці” були ключовим інструментом для знищення організованої злочинності, що дозволило державі після кримінальних 90-х повернути собі монополію на насильство.

Але кілька разів “Беркут” засвітився в ході насильницьких дій стосовно мирних учасників масових акцій:

1995 — розстріл демонстрації кримських татар під Судаком, двоє людей загинуло. З цього дня корінні мешканці Криму зовсім інакше сприймали “Беркут”.

1995 — розгін учасників стихійного поховання патріарха УПЦ КП Володимира на Софійській площі Києва. Особливо люто міліціонери полювали за людьми в камуфляжах (так вони ідентифікували активістів УНА-УНСО).

1998 — розгін акції шахтарів, які пікетували Луганську ОДА.

Вулиця дала насильницьку відповідь тільки один раз — 9 березня 2001 року, коли учасники акції “Україна без Кучми!”, переважно унсовці, зіштовхнулися з військовослужбовцями МВС на підходах до Адміністрації президента.

Сутички були нетривалими і фактично безкровними, але Україна давно не бачила такого на своїх вулицях. І особливо — на своїх екранах: кадри сутичок були використані владою для інформаційного удару по політичній опозиції.

Сутички біля Адміністрації президента, 9 березня 2001 року

“Беркут” жорстоко розігнав активістів УНСО в київському офісі організації, після чого влаштував ганебну облаву на столичному вокзалі, ідентифікуючи підозрюваних учасників “України без Кучми!” за мовою чи національною символікою, часто взагалі непричетних.

Напевно, це була перша насильницька акція “Беркуту” в ході масового політичного протесту в Києві. Повідомлялося про кількасот затриманих того дня.

Над 16 затриманими влаштували довгий судовий процес, без кінця нагнітали про радикалів і фашизм.

В результаті політична опозиція та активісти остаточно відмовилися від насильницьких практик. Акція «Україна без Кучми» змінилася на «Повстань, Україно!».

З’явився приклад сербського “Отпору” і Джин Шарп з його фразою “Зміни, отримані насильницьким шляхом, загрожують поверненням до насильства”.

В жовтні 1999 року було здійснено, певно, найвідоміших політичний теракт тих часів. У Кривому Розі під час мітингу “прогресивної соціалістки” (була така парламентська партія) Наталії Вітренко в натовп кинули дві гранати РГД, було багато постраждалих.

Влада намагалася прив’язати теракт до одного з опонентів президента Кучми. Але що точно відомо: виконавці — Владімір Іванченко й Андрєй Самойлов — є громадянами РФ. Не повірите, з Ростовської області.

Помаранчева революція

Аудіозаписи, по-шпигунськи здійснювані на касетний диктофон “Тошиба” майором СБУ Миколою Мельниченком у кабінеті Кучми протягом 2000 року, спричинили шок не тільки цинічно обговорюваною фігурантами корупцією, “на кожного голову колгоспу повинна бути кримінальна справа” тощо.

Людей збурив саме факт “політичного” насильства з боку найвищих державних органів. Убивали і вивозили “на ліс” не бандитів, а журналістів провідних видань і представників опозиційних партій.

У результаті “касетного скандалу” Кучма втратив можливість остаточно забронзовіти, пішовши на третій президентський термін, а його залізний генерал Юрій Кравченко — посаду (березень 2001), а потім — і життя (березень 2004).

Він вистрілив собі в голову — двічі — за кілька годин до свого гучно анонсованого Генпрокураторою допиту, якраз у справі убивства редактора УП Георгія Гонгадзе.

Сам Кучма спокійно пішов на політичну пенсію, не ставши загострювати ситуацію під час масових протестів проти фальсифікації результатів президентських виборів(листопад-грудень 2004 року).

Інший ключовий генерал Кучми — міністр транспорту Георгій Кірпа — став, схоже, єдиним впливовим політичним гравцем, який повірив у невідворотність революційного правосуддя. Він застрелився 27 грудня 2004 року — після оголошення переможцем Віктора Ющенка.

Карнавал Помаранчевої революції став вершиною ненасильницького громадського спротиву в Україні.

“Беркут” і “Барс”, померзнувши в печерських підворітнях, так і не влаштували масової вуличної бійні. Участь МВС у провальному поході Януковича на Банкову переважно обмежувалася заявами.

Тодішній червонопикий міністр МВС Білокінь (вже давно емігрував до РФ, де займається — цитата — “щебнем и шпалОй”) рекомендував громадянам “не вмешиваться в отрицательные процессы”, а йти додому, дивитися тєлік, “пить хорошее пиво или что-то другое”.

Зате пролунав перший дзвіночок нинішньої війни. Виготовлені російськими політтехнологами плакати про “три сорти України”, радіоактивний могильник на Донбасі, фашисти, фашисти, фашисти, “полное разрушение города Донецка”.

Часи Ющенка. Цушко рятує світ

Після першого постреволюційного переляку за президентства Віктора Ющенка панувала життєрадісна анархія.

Державні органи робили, що хотіли, але й побоювалися публічного скандалу. Економічна криза ще не почалася, життя квітло. Тут не до насильства, треба заробляти. Громадяни, розчаровані в політиках, міркували десь так само.

Окремо варто згадати рицарський епос “Цушко спас мир” під час політичної кризи 2007 року.

Переможці 2004 року перемогли на парламентських виборах-2006 і тепер боролися між собою за крісла прем’єра (Тимошенко vs Порошенко) і спікера ВР (Мороз vs Порошенко).

Після трьох місяців бла-бла-бла лідер Соціалістичної партії і соратник Ющенка-2004Олександр Мороз таємно від союзників передомовився з Партією регіонів.

В серпні 2006 року Мороз став головою ВР (“зрада Мороза” ©), а Янукович — прем’єр-міністром («не зрадь Майдан» ©).

У грудні ВР відправила у відставку ющенківського міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, новим головою МВС став заступник Мороза соціаліст Василь Цушко.

У квітні 2007 року президент Ющенко розпустив ВР і призначив дострокові вибори. ВР і уряд не визнали указ, оскарживши його в Конституційному суді.

“Наша Україна” і БЮТ заблокували будівлю КС, але “Беркут” і “Барс” з наказу Цушка легко пройшли крізь недоторканих народних обранців. Обурені депутати склали мандати, але Конституційний суд так і не наважився прийняти якесь рішення.

24 травня 2007 року Ющенко звільнив “вічного” генерального прокурора Святослава Піскуна, призначивши на його місце Віктора Шемчука. Останнього в ГПУ привезли секретар РНБО Плющ і щойно призначений голова Управління державної охорони Гелетей.

Піскун не визнав президентського указу (неможливо уявити таку ситуацію в часи Кучми!).

З ГПУ подзвонили міністру Цушку і сказали, що генпрокурор Піскун “заблокований невідомими особами”.

Цушко виявився людиною дії. Він особисто приїхав до ГПУ, взяв зачинену браму штурмом за допомогою підрозділу “Беркуту”, проникнувши у двір Генпрокуратури.

24 травня 2007 року. Силовики відновлюють генпрокурорство Піскуна

Після цього беркутівці під проводом свого командира виламали двері в будівлю ГПУ і погнали розгублених співробітників УДО у цивільному (разом із їхнім командиром Гелетеєм) аж до зачиненого кабінету генпрокурора, під яким чергував Піскун. Було чудове відео цієї психічної атаки.

Піскун сказав Цушкові, що “настоящий” генпрокурор — це він. Вони відкрили кабінет голови ГПУ, там сидів Шемчук. “Я тепер генпрокурор”, — сказав Шемчук і залишив кабінет.

Це був найгостріший момент силового протистояння у владі тих часів.

Наступного дня президент Ющенко видав указ про підпорядкування собі Внутрішніх військ. Цушко відмовився виконувати його (вже третій випадок урядового саботажу за два місяці, президентська вертикаль геть обвисла).

26 травня 2007 року висунуті з наказу Ющенка підрозділи ВВ наблизилися до Києва. Рух їхнього транспорту з наказу Цушка блокувався підрозділами ДАІ. Ніхто не стріляв і навіть не бився. Для насильства треба пафос, а який пафос у словосполученні “широка коаліція”?

Але на рівні лідерів емоції кипіли. Поступатися не хотів ніхто. За словами Цушка, після гнівного телефонного спічу Ющенка він подзвонив Януковичу і переконав його піти на перемовини з президентом. Потім Цушко зробив такий же переконливий дзвінок Морозу.

Після багатогодинних перемовин на Банковій президент, прем’єр і спікер домовилися-таки про перевибори у ВР і нового генпрокурора. Ним став старий генпрокурор, попередник Піскуна Олександр Медведько.

У грудні 2007 року, в день проведення дострокових виборів до ВР, Цушко пішов у відставку, у крісло голови МВС повернувся Луценко. Після перемоги Януковича у 2010 році Цушко став міністром економіки в новому уряді Азарова, але Україну більше не рятував.

Соціалістична партія на перевиборах провалилася, виборці не забули “зраду Мороза”. Українські виборці цінять уміння домовлятися і дотримуватися обіцянок. Голова СПУ вибув з великої політики, так і не ставши президентом.

Командир Внутрішніх військ МВС Олександр Кіхтенко, який проігнорував свого формального начальника Цушка і виконав указ Ющенка, командував ВВ до весни 2010 року. З жовтня 2014 до червня 2015 був головою Донецької ОДА.

Активність Цушка влітку 2007 року супроводжувалася фінансованою СПУ масовою кампанією графіті “Цушко спас Украину!” Фраза на якийсь час стала інтернет-мемом.

Але справді: єдиним активним силовим учасником тієї політичної кризи був саме Цушко з приданим особовим складом МВС. З позиції силовика він, можливо, неабияк посприяв тому, щоб високі сторони знайшли нарешті черговий компроміс.

Напевно, то був останній раз, коли Янукович пішов на політичні поступки і переговори.

Бо коли він став президентом, політики почали хвалитися насильством. Це ставало модним. Ставка на силове вирішення питань, на відмову від переговорів і компромісів, на “розвели, как котят”, на “отжать”, на оце все.

Пам’ятаєте блоги Олександра Чаленка на УП у 2010-13 роках? Порожні пости, без тексту, тільки з заголовками — “Ха-ха-хахахахаха-2”, “Ггггга-га-4” і тому подібне.

Він вішав таке щоразу, коли “регіонали” ламали через коліно політичну опозицію, яка у відповідь на фізичну силу і “кидки” могла тільки видавати обурливі заяви.

Нема про що говорити, казав Саша.

Як можна покладатися на насильство, не розуміючи, що дія дорівнює протидії?

Зараз колишній процвітаючий київський журналіст Чаленко втік до Москви, з роботою туго, його поплічник Бузина застрелений за мутних обставин, на його малій батьківщині в Донецьку — війна.

У серпні 2008 року частина нинішньої редакції «Текстів» працювала в часописі «Тиждень». Після нападу РФ на Грузію журнал вийшов з обкладинкою «Наступною буде Україна» — російський армійський чобіт нависає над картою неньки.

Для більшості колег така обкладинка здавалася смішною і алармістською. Ну яка війна, хлопці, ви у своєму розумі? Ми тоді теж іноді почувалися фріками. Справді: яка війна в Україні? Це ж неможливо.

Прихід Януковича. Харківські угоди

Віктор Янукович вступив на посаду президентa 25 лютого 2010 року. 21 квітня він підписав із президентом РФ Дмітрієм Мєдвєдєвим так звані “Харківські угоди”, які продовжували термін перебування російських військових у Севастополі.

27 квітня 2010 року під час ратифікації підписаних угод у ВР “регіонали” жорстоко побили кількох опозиційних депутатів.

Такого раніше не було навіть на зорі незалежності, в часи ідейного протистояння комуністів і демократів. У ВР часто штовхалися, але то завжди було елементом політичного театру, з електоральним прицілом.

Однак того дня одні народні депутати відверто калічили інших, іще й отримували від цього задоволення. Для силової переваги “регіонали” запустили в зал голосувань спеціально найнятих бойовиків.

Це все було безпрецедентно. Обличчя політичного насильства раптом позирнуло на шокованих громадян з найвищого їх представництва у владі.

Вочевидь, Харківські угоди були конфліктом не політичних противників, а цінностей. Не за симпатії виборців, а за возрождение Святой Руси, Единой, Великой, проти Злого, Чужого Заходу.

ДАЛІ БУДЕ

Автор: Максим ІСАЄНКО

Джерело: Тексти

 

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code