Обличчя міста. Волонтер Ольга Малярчук

Перегляди: 2 269

Нам пощастило познайомитися з дуже цікавою та наполегливою людиною турботливою мамою та дружиною, волонтером, ініціатором створення ГО «Оберіг», кавалером Ордену Княгині Ольги ІІІ ст. Ольгою Малярчук.

Шукати спорядження для бійців та оббивати пороги можновладців, доглядати за пораненими – всього цього Ольгу навчила війна. Вона змушена була навчитися цих речей після тяжкого поранення свого чоловіка – учасника АТО.

Ольго, розкажіть, будь ласка, про свою діяльність, про організацію «Оберіг».

Від початку вона створювалась як майданчик для мам та дружин для підтримки військовослужбовців, які знаходяться в зоні АТО. Безпосередньо моя волонтерська діяльність почалася з Київського військового госпіталю, куди після поранення потрапив мій чоловік. Було дуже багато поранених, у тому числі важко поранених. Треба було допомагати: крапельниці, милиці… Влилася в роботу з київськими волонтерами. Ми почали допомагати передовій медикаментами, амуніція. Обростала колом знайомих, які були готові присвятити себе підтримці хлопців у зоні АТО.

 

«Оберіг» створився на базі ситуації, коли хлопці потрапили в оточення. У матерів, дружин була тяжка моральна ситуація. І, на жаль, були нехороші люди, які хотіли спровокувати конфліктні ситуації для російських телеканалів, тоді було прийнято рішення створити громадську організацію, щоб цього всього уникати.

І зараз ви займаєтесь тими ж самими задачами?

Зараз «Оберіг» займається, в першу чергу, сім’ями загиблих. У Миколаєві та області – це 93 сім’ї, які мають багато невирішених питань: фактично в кожній родині лишилися малолітні діти, які потребують підтримки. Також допомоги потребують сім’ї поранених учасників АТО – юридичної, соціальної, психологічної. Важливою є медикаментозна допомога, і якщо потрібно, ми шукаємо спонсорів та клініки, де можна діток оглянути. А ще допомога та підтримка поранених і переселенців, звісно.

 

Ось для військових, для переселенців в чому зараз найгостріша необхідність?

Для військових – те, чого Міністерство оборони, на жаль, надати не може, — тактичні окуляри, рукавички, приціли… Протягом цього року Міноборони поступово стає на ноги та постачає солдатам необхідне (от минулого літа — літня форма, футболки, білизна і таке інше), проте, на жаль, зараз не всі військові частини ще укомплектовані, але Міноборони видає форму, тому питання кепок, білизни та подібного у нас відійшли на другий план.

А пересічні мешканці Миколаєва якось допомагають?

Так, дякувати Богу. У нас начебто похилого віку люди більш комуністичні, але можу сказати, що  близько 20% є бабусь і дідусів, які стабільно приходять і допомагають. Активно співпрацюємо зі школами Миколаєва, вони брали участь у наших акціях, студенти активні.

На жаль, є такий відсоток людей, які вважають, що війна їх не стосується, але, на щастя, є немалий відсоток тих людей, які розуміють, що в жодному випадку не можна допустити таку ситуацію, як на сході, і в нас на Півдні.

Доводилося чути від деяких волонтерів, що останнім часом серед наших городян поширене почуття відчаю, і люди, які спочатку допомагали більш активно, зараз починають опускати руки. Ви з цим погоджуєтесь?

Це скоріше не відчай, а стрес. Не можуть люди протягом 1,5 року постійно бути у стані стресу. Люди стоми миля від війни — це факт. Але треба вміти перезаряджатися і розуміти, що якщо ми зараз усі опустимо руки, ця трагедія буде тут. Треба триматися, ми не маємо права зараз здаватись. Таке враження, що нас зараз спеціально намагаються вичавити сили, але не можна піддаватися.

Ольго, Ви колись казали, що співпрацюєте з західною діаспорою (Німеччина, Італія…). А українці східної діаспори  допомагають?

У нас є дві дівчини, які з Криму переводять гроші. Вони не можуть поповнювати нам карти напряму, бо гроші не доходять, а передають на кордоні, й там, на кордоні, їх кладуть на карту. Є люди на Сході, які говорять, що їм це не потрібно, вони нікого не гукали, але вони не мали можливості сказати своє слово. Якщо люди розуміють як і чому це все  трапилось, вони готові відгукнутися. Якщо ми бачимо, що люди хочуть змін, хочуть закінчення війни, хочуть жити в Україні, то ми готові за кожного з цих людей боротись, бо ми – українці, і ми не кидаємо один одного.

Ви співпрацюєте з іншими благодійними фондами, наприклад, «Територія життя». Розкажіть, будь ласка, детальніше про вашу взаємодію.

З Андрієм Твердовським ми познайомились у Києві. В телефонному режимі підтримували зв’язок. У листопаді-грудні, коли ми вже працювали з сім’ями загиблих, я сказала Андрію, що хочу дітям зробити новорічні подарунки й шукаю спонсорів. Він сказав, що допоможе. Потім мені зателефонували з військової частини, з військкомату, чи не можемо ми допомогти з подарунками, а я цю інформацію переправляла на Андрія. Дітки отримали саме ті подарунки, які хотіли. Тоді ми з Андрієм зрозуміли, що треба починати взаємозв’язок. Він готовий працювати в цьому напрямку, я готова ділитися інформацією. Так у нас виникло співробітництво, при чому досить активне, бо територія життя сприяє запуску соціальної реклами. Наприклад, т, де дівчинка гуляє з татом і питає, коли він повернеться. Насправді, це дуже гостре питання, бо війна закінчиться, а дітки виростатимуть без тат…Ті виплати, які видаються за загиблих – це копійки, тому підтримка має бути. Ми сподіваємося, що підключиться держава й візьме повний соціальний пакет на себе.

До речі, щодо держави, вам міська чи обласна адміністрації допомагають?

В нас налагодився взаємозв’язок з обласною адміністрацією. Питання, які виникають, ми вирішуємо через обладміністрацію, бо є питання які ми як волонтери не можемо вирішити. Наприклад: коди відбувалася ротація, як вивезли хлопців із зони АТО – організація автобусів. Коли ми ховали бійців, обладміністрація повністю брала на себе витрати. Вона також допомогла нам відправити дитину загиблого Героя України на лікування. Так само й міська, може трохи менше, але коли я прихожу до них, відмов не було.

А складнощі в роботі з чиновниками виникають?

Більше такого характеру як перевезення військовослужбовців. Ми зіштовхувалися із ситуацією, коли, наприклад, на автовокзалі є автобус у розкладі, а виявляється, що цей автобус уже кілька днів як знятий з рейсу. Були ситуації, коли квитків не було чи щось подібне. Це все треба вирішувати через розмови, компроміси, бо я проти скандалів, я за нормальне вирішення питань. Коли нам прямо відмовляють, тоді, звісно, розмова геть інакша.

А були такі ситуації?

Було, але давайте це пропустимо… Такі моменти теж, на жаль, бувають.

І гостре питання щодо ЖЕКів. ЖЕКи не завжди готові йти на контакт. Зараз хлопці оформлюють пільги учасника бойових дій. Чули багато як позитивного, але багато й негативного, коли стоять довго в чергах, стоять поранені… І хоча там є табличка «Учасники бойових дій позачергово», але на практиці такого зазвичай нема.

Ви якось сказали, що одна з найбільших наших проблем у нашому суспільстві – це надлишок критики. Вам доводилося зіштовхуватися з критикою на свою адресу?

Критика є й буде завжди. Мені здається, це в менталітеті закладено: хай ми будемо говорити, що все погано й нічого не робити, аніж почнемо щось робити. Якщо мені щось не подобається, я йду й намагаюся це змінити. Більше б активних людей та активних позицій! Якщо це конструктивна критика, — без питань, я тільки «за»! Якщо це на рівні чуток, пліток, — вибачте, але мені нема коли витрачати час і здоров’я, бо я мала б якось реагувати на це, перейматися. Вибачте, але мені є чим зайнятися…

Стосовно конструктивної критики… Чим більше в людини повноважень, тим легше вирішувати проблеми, пов’язані з конструктивною критикою. Наскільки мені відомо, Ви входите до складу «Блоку Петра Порошенка». Восени на нас чекають місцеві вибори. Скажіть, будь ласка, Ви братимете в них участь?

Планую. Загадувати наперед не буду… поживемо – побачимо.

Можливо, Ви поділитесь тим, які задачі, цілі поставите перед собою, якщо братимете участь у виборах? У Вас є такі питання, які Ви вважаєте першочерговими?

В першу чергу, хотілося б бачити нову команду. Тобто якщо Петро Олексійович говорить, що мають бути нові амбітні люди, які готові будувати країну, то вони мають такими й бути. Це моя суб’єктивна думка. Роботи – непочатий край! Кожна нова влада, яка приходить, говорить, що треба виправляти те, що робила попередня влада. І ці виправлення затягуються мінімум на три роки. Потім протягом року намагаються вирівнятись, щоб знову йти на вибори. Набридло насправді! Люди вибирають владу, а не навпаки. Влада повинна працювати на людей, бо її наймають. Якщо ви не можете це зробити – залиште свої місця.

У нас колосальна країна, багатство, але немає господаря, який би справді міг керувати, який би увійшов в історію як людина, що розвивала й піднімала Україну.

 

Спілкувалася Наталя Мілевська

 

Статистика попереднього сайту: Опубліковано: 22 червня 2015                                      Перегляди: 367

Tweet about this on TwitterShare on FacebookShare on Google+

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code